Записки радянського шизофреніка

 

Анатолий Ильченко хорошо известен в Николаеве, прежде всего, своими нестандартными акциями протеста: возле облгосадминистрации, возле мэрии, возле милиции и прокуратуры. Плакаты на его груди, содержащие жесткие, на грани допустимого, характеристики, не щадили никого - досталось и мэру Чайке и президенту Януковичу.

А еще Ильченко известен как последовательный защитник украинского языка. При этом способ защиты “державної мови” он избрал вполне легальный — судебные иски. Причем подавляющее большинство этих исков оказались выигранными! 

Несколько дней назад Анатолий Ильченко принес в редакцию “Новостей-N” статью, которую он сам назвал “Записки советского шизофреника”. Несмотря на некотрую сумбурность в изложении материала и ярко выраженный авторский субъектвизм, редакция сочла возможным предложить данную статью нашим читателям.

Материал публикуется на языке оригинала в авторской редакции.

Записки радянського шизофреніка

(Виправлені й доповнені)

 

Козаки перевелися

 

Миколаївський міський голова В. Чайка полковник українського козацтва. Він витісняє з міста українську мову. В міськвиконкомі стенди на стінах й таблички на дверях кабінетів були тільки російською мовою. А я не міг прочитати, то ж довелося судитися. Суд зобов’язав міськвиконком привести наочну інформацію у відповідність до мовного законодавства, тож у міськвиконкомі появилася наочна інформація українською мовою. А от говорити рідною мовою В. Чайка не ніяк не хоче. Він виступав перед мешканцями міста російською. 30 листопада 2010 року Ленінський райсуд міста Миколаєва за моїм позовом заборонив міському голові виступати на території міста будь-якою мовою без забезпечення перекладу українською. У червні наступного року міський голова повідомив про скасування заборони на російську мову на урочистій зустрічі з нагоди Дня медпрацівників. Присутні в залі зустріли цю звістку оплесками. Справді, в червні 2011 року на урочистих зборах медиків таке повідомлення міського голови викликало у медиків міста бурхливі оплески, що перейшли в овації. Не знали медики, що В. Чайка набрехав їм. Та й вони показали своє невігластво, раділи, що українська мова не звучатиме навіть в перекладі з російської. Апеляційна скарга міського голови на вказане рішення суду розглядалася Одеським апеляційним адміністративним судом значно пізніше, 24 листопада 2012 року. Міський голова направляв до Одеси найкращого свого юриста і піймав облизня - постанова місцевого суду залишилася без змін. Нещодавно я отримав з Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій В. Чайка просить скасувати рішення обох судів і відмовити мені в позові. Не може він змиритися з тим, що українська мова супроводжуватиме його, не хоче він її й чути. Отакі тепер козаки.

 

Мене побив генерал-майор українського козацького війська

і член Національної спілки журналістів України

 

19 березня 2010 року Ленінський райсуд розглядав мій позов до міського управління міліції. Я просив суд зобов’язати це управління опублікувати інформацію українською мовою в газеті „Рідне Прибужжя”, яка була опублікована ним в цій же газеті російською мовою. У розгляді справи брав участь і адвокат П. Репешко, який радив у своїх публікаціях викорінювати метастази націоналізму з нашого суспільства. Сприйнявши мене за націоналіста, вже у судовому засіданні він двічі зривався зі свого місця, щоб побити мене, та його стримувала суддя. В коридорі суду я не зміг уникнути його нападу. В результаті швидка медична допомога зафіксувала забій вушної раковини, садна і рану на вусі. Капітанка міліції, що представляла в суді інтереси міського управління міліції, осліпла й оглухла поки адвокат розправлявся зі мною. І хоча є пояснення судді про агресивність П. Репешка щодо мене у судовому засіданні, є дві особи, які пояснили міліції, що бачили як П. Репешко мене травмував і бачили кров та покарання йому немає.

 

Міліція і прокуратура вдаються до найогидніших дій та до фальсифікації документів для захисту П. Репешка від покарання. Міліціянти й прокурори спочатку доводили, що я сам себе побив, а тепер стверджують, що мене було побито без порушення громадського порядку. Вже прийнято чотирнадцять постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, які скасовані як незаконні. Скарга на п’ятнадцяту постанову про відмову в порушені кримінальної справи щодо П. Репешка подана мною до суду 16 листопада 2012 року ще не розглянута.

 

В міліцейських матеріалах я виявив «Привілей» в якому написано, що П. Репешко генерал-майор українського козацького війська, радник Верховного Отамана В. Каленяка та ще й нагороджений ним Золотим орденом «Свобода і честь». Нагороджений після побиття мене, хоча можливо в нього є й інші заслуги, крім побиття інваліда, який захотів української мови.

Я скаржився на П. Репешка і Верховному Отаману В. Каленяку, і обласним отаманам-козакам, та чхали вони на мої скарги.

 

Російська регіональна? А я її не хочу

 

 

В Миколаєві чиновники нав’язують всім російську мову. Раніше вони розтлумачували мені, що Конституція гарантує вільний розвиток, використання і захист російської мови, а тепер ще й кажуть, що вона регіональна.

 

А я ту мову не знаю і вчити не хочу. Тож доводиться звертатися до суду.

Перший позов я виграв у липні 2005 року, тоді суд зобов’язав Міський інформаційно-розрахунковий центр видавати мені квитанції для оплати комунальних послуг українською мовою. До речі, після суду квитанції українською мовою отримують і мої сусіди. Пізніше я виграв позов в Управління МВС України в Миколаївській області, суд стягнув з нього 600 гривень морального відшкодування, бо ж міліціянти примушували мене розуміти їхню мову із застосуванням фізичного впливу. Виграв я два позови у Центрального райвідділу міліції, один у Ленінського райвідділу міліції, три позови у міської ради і багато інших.

 

Якось чиновниця міськвиконкому вперто не хотіла спілкуватися зі мною українською і не покликала перекладача. Суд визнав такі дії протиправними й стягнув з міськвиконкому 100 гривень морального відшкодування. Тепер в міськвиконкомі не наважуються нав’язувати мені російську мову хоча вона й регіональна. Секретар міської ради приймав мене з перекладачем.

 

Дві третіх позовів суди не задовольнили, прийняли незаконні рішення. Наприклад, суд дійшов до висновку, що обов’язковому перекладу підлягають виступи посадових осіб усіма мовами крім російської і визнав правомірною дією начальника департаменту міськвиконкому оголошення ним інформації в ефірі радіостанції «Бузька хвиля» російською мовою, без оголошення тієї інформації українською мовою. А ще, суд зобов’язав управління міліції розміщувати у його приміщеннях стенди й оголошення без викладення в них усієї інформації українською мовою. А ще, суд визнав правомірною дією Адміністрації Ленінського району проведення масових заходів російською мовою без використання української і обґрунтував правомірність не використання української мови тим, що заборони на російську мову немає.

 

У липні 2008 року суд розглядав мій позов до Апарату Верховної Ради. Я просив суд зобов’язати відповідача забезпечувати переклад українською мовою виступів іншими мовами на засіданнях Верховної Ради. Ці засідання транслювалися по радіо, а я не розумів що там діється. Порушувалося моє право отримувати інформацію українською мовою про діяльність Верховної Ради. Закон був на моїй стороні. Інтереси відповідача в суді представляла пані Г. Булгакова, яка просила суд відмовити мені в позові. Доручення їй видав А. Яценюк. То ж немає в мене довіри й до опозиції.

 

Рішеннями судів за моїми позовами можна було б заткнути пельки усім нардепам-українофобам, та нікому з так званої опозиції це не треба. Чхали національно-свідомі на такі рішення судів. Вони тільки й вміють ходити по вулицях, розмахувати партійними прапорами і якнайгучніше верещати: «Слава Україні».

 

 

Вимагати української небезпечно

 

 

Вперше мені погрожували при розгляді позову до КП «Миколаївелектротранс». Тоді мені телефонували навіть вночі, щоб сказати, що мене «грохнуть». Один з водіїв трамвая, побачивши мене на зупинці, погрожував покласти на рейки і чотири рази переїхати. Суд зобов’язав відповідача. оголошувати інформацію для пасажирів українською мовою. Тепер багато водіїв оголошують інформацію українською мовою. Деякі ж мовчать, нічого не оголошують, так вони протестують проти рішення суду. Російської в електротранспорті вже не чути. Хто ж з водіїв казатиме; «Обережно двері зачиняються» і повторюватиме те саме російською?

 

Я подавав нові позови до судів і почалося гірше. Мені розбивали шибки, псували замки, мене було побито в суді. Міліція двічі фальсифікувала проти мене звинувачення, за які судом стягувалися штрафи. На мене нападали в приміському потязі. В місті мені погрожували розправою. Від мого імені направлялися заяви про злочини людей, яких я й не знав. У місті були розвішані оголошення з моєю фотографією, в яких повідомлялося, що я особливо небезпечний педофіл і вказувалася адреса моєї «порностудії» та телефон. То були моя адреса і мій телефон. Я викликав міліціянтів та вони й не приховували радості, реготали побачивши такі оголошення й не встановили, хто таке зробив.

 

Я подумав, а якби хтось скривдив російськомовну особу і саме за її російську мову. Сумніву не було, що скривдженого російськомовного було б кому захистити. Тож, побачивши безпорадність місцевих націоналістів, я подався до Львова, сподіваючись, що там націоналісти не змовчать і захищатимуть мене. Перед від’їздом попросив місцевих свободівців повідомити львівських про те, що я приїду до Львова. І вони повідомили львівських товаришів по партії, що до них їде божевільний, який все попридумував.

 

 

Сталося не так, як гадалося

 

 

В неділю, у жовтні 2011 року, я прибув до Львова. Здибав там свободівців, які у центрі міста роздавали газети. Вони вже знали, що я приїду. Розмова була коротка, вони сказали: «Чого ви прийшли до «Свободи»? Вам треба звертатися до психіатричної лікарні.»

 

В понеділок я зайшов до офісу ВО «Свобода» на вулиці Чайковського, 17, там сказали, що нікому зі мною говорити. Я приходив до офісу ВО «Свобода» ще у вівторок і в середу, та марно - ніхто зі мною не говорив. У офісі я повідомив свій телефон, та ніхто мені не зателефонував.

 

В четвер біля пам’ятника Шевченка в мене була зустріч з кореспонденткою ТРК «Україна». Там мене побачили свободівці і почали глузувати. Кореспондентка поговорила зі мною й повела до обласної ради. Вона викликала депутата свободівця й попросила його допомогти мені та розказала йому, як мене ображали його однопартійці. Депутат пообіцяв зателефонувати мені пізніше та й забув. ТРК «Україна» передала зняте в ефір, після чого на мене розгнівався О. Тягнибок. Але ж було показано те, що було.

 

 

Патріоти посварилися

 

 

Я дружив з усіма українськими партіями. Я думав - якщо партія українська, то вона мені має допомагати, а я їй. Я був членом виборчих комісій, спостерігачем, агітував за українські партії і блоки та брав участь у акціях цих партій. У вересні 2010 року голова КУНу попросила, щоб я записався в їхній список кандидатів у депутати міської ради. Я сказав, що не збираюся бути депутатом і, що не проголосують за КУН в Миколаєві. Та голова КУНу сказала, що треба хоча б показати, що націоналісти в Миколаєві є. Тоді я погодився, але за умови, що не гаятиму часу на вибори.

Про це дізналися свободівці й оголосили мене ворогом їхньої партії. Коли мене судили за сфальсифікованим звинуваченням, вони приходили до районного суду, а до Апеляційного суду вже не прийшли. Я телефонував до голови обласної організації ВО «Свобода» П. Юрлова і запитав: «Чому ж ви не прийшли?», - він мені відповів: «А ми вас більше захищати не будемо». Я запитав: «Чому?». «А тому, що ви КУНівець», -повідомив мені Юрлов. Я сказав: «Я не КУНівець» я безпартійний». «Але ж ви у списку КУНу», - сказав він. Я сказав: «Та це ж українська національна партія. Звідки така ворожнеча?» А він називає мені прізвище, я вже забув яке, КУНівця, який щось погане сказав на когось із свободівців. Я йому сказав: «Так при чому тут я? Я не знаю ні того, ні того». «Все, ви їхній», - були останні його слова.

 

Я подумав, що свободівець П. Юрлов таки зрозуміє мене та події у Львові показали, що я помилився.

 

 

Ти хворий, та хвороба твоя не від Бога. Тебе зробили хворим твої вороги.

Так сказала мені циганка у жовтні 1988 року

 

 

Радянське розвинуте соціалістичне суспільство було настільки справедливим, що не було причин для скарг. Я ж писав скарги на радянські, партійні й профспілкові органи. У квітні 1985 року подав заяву про вихід з громадянства СССР, а в серпні намагався пройти до Посольства ФРН у Москві. В грудні того ж року я був заарештований та звинувачений у хуліганстві стосовно лікарів-психіатрів. У березні 1986 суд визнав мене особливо небезпечним для суспільства й направив на примусове лікування до психіатричної в’язниці. То був філіал Пекла на Землі. Більше двох років подвійними, а то й потрійними, максимальними дозами препаратів мені прищеплювали любов до радянської дійсності. До лікування я був здоровий, працював, мав премії, а тепер інвалід.

 

Вже встановлено, що злочину я не скоїв. Вже визнано, що примусове лікування було з політичних мотивів. Прокуратура видала мені довідку про реабілітацію. Комісія з питань поновлення прав реабілітованих готова видати мені посвідчення реабілітованого. Та саме через оте примусове лікування національно-свідомі українці називають мене божевільним. Куди б я не поїхав, а там вже знають, що до них прибув психічно хворий і не захищають, навіть не розмовляють зі мною. Відмовлялися мене захищати народні депутати П. Мовчан і В. Коваль. Народний депутат Р. Забзалюк таки був зробив запит до Генеральної прокуратури та не отримавши відповіді на запит заспокоївся.

 

 

Закон не винен

 

 

У першому номері газети ВО «Свобода» за 2013 рік повідомляється, що на Закарпатті чиновники не спілкуються з відвідувачами українською. Навіщо ж плакати? У Законі України «Про засади державної мовної політики» вказано, що посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, спілкуватися нею з відвідувачами. Я не плакав коли в Ленінському райвідділі міліції працівник чергової частини відмовився спілкуватися зі мною українською та ще й щось мимрив про якийсь регіональний язик. Я подав позов до суду і вже призначено справу до розгляду. А свободівці не можуть так?

 

Так звані народні депутати опозиціонери могли б зажадати переклад виступів іншими мовами на пленарних засіданнях Верховної Ради, що зрештою передбачено цим же законом. І щоб переклад не транслювався на навушники, а звучав у сесійній залі, щоб транслювався по радіо й для мене. Виступів іншими мовами значно зменшилося б, а то й зовсім їх би не було. Переклад би сповільнив роботу Верховної Ради, не треба були б і блокування. Це було б краще, аніж битися. І це був би захист української. Треба вимагати своє. А де появиться українська мова, російська сама зникне.

 

 

Образили й лікарку

 

 

Є лікарка, яка мене лікує. Крім терапії вона знає все. Якось я втомився й мені стало зле. Я поїхав у місто не взявши ні, грошей, ні пенсійного посвідчення. Добре, що не було контролерів у трамваї. Лікарка порадила як мені лікуватися. Я ж сказав, що збираюся на конференцію з дотримання прав в Україні. Вона порадила нікуди не їхати й попередила, що в такому стані я можу не доїхати. Оскільки я не міг сам зателефонувати до тих, хто мене запрошував, я попросив лікарку це зробити. Вона зателефонувала, сказала, що я захворів і не приїду. Та патріот її образив, обізвав афірісткою, й почав допит. Лікарка припинила розмову, та той патріот зателефонував їй і почав вимагати аби вона назвала свою посаду, поліклініку й адресу поліклініки. Мене пік сором, за національно-свідомих. І це за умови, що я не брав у них жодної копійки. З того часу я тримаюся подалі від патріотів та їхніх партій.

 

 

Мені доводиться захищатися і від національно-свідомих

 

 

У вересні 2012 знову були пошкоджені замки на дверях квартири де я мешкаю, у жовтні каменем були розбиті дві шибки, а через два дні іще раз були пошкоджені замки.

Думаю, що це міліціянти таке робили, вони ж гірші найгірших зеків. Та націоналістів це не обурило, вони не захищали мене. Та це не найгірше.

 

29 січня 2013 року я йшов з одного суду до іншого. Переходячи через проспект Леніна побачив свободівців, які збиралися на свою чергову ходу. Від них відділився чоловік, який підійшовши до мене зажадав, щоб я «убірался поскорєє». Я сказав, що й не збираюся з ними йти і йшов далі в напрямі до суду. Я віддалявся від свободівців та той чоловік йшов за мною й знову вимагав, щоб я «убірался поскорєє». Я відповів, що я на вулиці, а не у нього в квартирі і він не може мені щось вказувати. Він вдарив мене.

 

Можливо саме так свободівці повідомили мені, що не хочуть бачити мене на їхніх акціях. Але ж я давно їх оминаю. Я не хочу бути разом з тими, хто ходить під прапорами ВО «Свобода». Не подобається мені їхнє дике верещання. Не інтелігентні вони.

 

Обійдуся без патріотів. Я ж не патріот. Як кажуть, знайся віл з волом, а кінь з конем.

 

 

Висновок:

 

 

Тим, хто знищує українців, можна відпочивати. За них все зроблять убогі патріоти.

 

 

 

Ільченко А.М.