Навіщо нам незалежність? Нам потрібна автономія

Статью, которую мы предлагаем нашим читателям, принес в редакцию “Новостей-N” журналист Анатолий Скичко. Ознакомившись с текстом, мы пришли к выводу, что материал будет интересен николаевскому читателю прежде всего в полемическом плане. 

Предлагаем вниманию наших читателей статью Анатолия Скичко “Навіщо нам незалежність? Нам потрібна автономія” на языке оргинала.

 

 

 

Навіщо нам незалежність? Нам потрібна автономія

Чи потрібна нам незалежність? Років десять тому, чи навіть п’ять ще можна було вважати, що вона нам потрібна, - просто ми ще не знаємо, що з нею робити, ще тільки думаємо, що з неї взяти, ще тільки вчимося, як з нею поводитися, ще тільки вивчаємо, які переваги вона дає і які перспективи відкриває.

„Здобутки” незалежності

Але сьогодні, після 20 років таких уроків, після 4-х президентів і 17 (сімнадцяти!) урядів - можна сміливо сказати: наша незалежність нам не потрібна. Чому? Тому що вона нас не робить кращими. Ми, як країна, не розвиваємося на грунті своєї незалежності, ми не прогресуємо, ми не вчимося найкращому, що є у світі, не рухаємося вперед. В межах своєї незалежності і на її основі - ми лише деградуємо. В усіх сферах, галузях, в усіх напрямках і векторах. Нам ця незалежність потрібна, як мавпі комбайн для збору бананів - це щось занадто складне і вкрай обтяжуюче.

Роки незалежності не дали нам нічого - ні для духу, ні для тіла. Багато інтелектуалів, духовних лідерів виросло за цей час? Багато письменників з’явилося за ці роки? І які вони? В порівнянні з найкращими літераторами УРСР - це пігмеї. Можливо, хтось скаже, що література взагалі в наші часи не актуальна чи не модна (то нехай поїде в Німеччину, наприклад) - припустимо, що це так. А кіно? Ніяк не скажеш що ним не цікавиться світ. То може, в незалежній Україні більше кіно знімають, ніж в УРСР? Смішно навіть запитання так ставити. А може, тепер митці, художники, композитори, вчені кращі, ніж в радянській Україні? Може, таланти квітнуть буйним цвітом? В цих запитаннях криються і відповіді.

Це щодо духу. А може, українцям це так зване духовне не дуже й потрібне, матерія, все таки первинна, сало і таке інше? То давайте про матеріальне. Може, ми самі себе одягаємо? Так, самі - тільки шиють для нас турки та китайці. А може, самі себе годуємо? Так, їмо ми переважно своє - тільки з їхніми домішками. Придивіться, а ще краще, принюхайтеся в супермаркеті, чим нас годують, точніше чим отруюють - бо це не ми, на своєму унікальному чорноземі, придумали консерванти, ароматизатори, емульгатори, підсолоджувачі, підсилювачі смаку та іншу гидоту, без якої немає супермаркету.

Може, ми створили свою "мобілку", свій комп'ютер чи свій автомобіль, які продавалися б краще імпортних? Смішно навіть запитувати. Хоча за 20 років можна було створити й не таке.

За роки незалежності Україна втратила більш ніж половину свого економічного потенціалу, перетворилася на ринок збуту дешевого барахла іноземного походження. Криміналізовано і тінізовано буквально всі сфери життя. Корупція переможно крокує по країні, диктує стиль і методи керівництва в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління...

Вже навіть огидно перелічувати всі ці „здобутки” молодої незалежної країни, про які всі знають.

Дають - бери...

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ! Тепер вже не скажеш, як говорили після першого десятиріччя - буцімто, причина всіх негараздів у тому, що очолювали уряди молодої держави представники старої комуністично-господарської номенклатури, які просто не вміли по-новому керувати. На другому десятку керівництво країни помолодшало - ні Ющенко-прем’єр, ні Тимошенко-прем’єр, ні Ющенко-президент не були представниками старої радянської номенклатури. Та й зараз країною керують не представники “старшого покоління” Янукович-Азаров, а Клюєви, Колєснікови, Тігіпки, Льовочкіни і т.д., тобто нове покоління, яке не просто відчуло смак капіталу, а разом з молодим капіталізмом виросло. І що? А нічого нового. Те, що було при старих, те й при молодих. Тільки ще гірше.

Кажуть: дають - бери, б’ють - тікай. Це вульгарне прислів’я досить влучно характеризує одну із рис національного характеру. Нам дали незалежність - і ми взяли. А навіщо? Ніхто не запитував - начебто, це само собою собю зрозуміло. А от тепер - незрозуміло. Зрозуміло одне: тоді ми взяли її з причини недорозвиненості, як дитина бере нову іграшку. Народ хотів незалежності - як засобу покращення матеріального життя. Народ сподівався, що це покращення відбудеться так само легко і просто, як і незалежність: незалежність запропонували - ми взяли; покращення життя запропонують - ми візьмемо. Народ думав, що він проголосує на референдумі за незалежність, а потім прийдуть люди, які щось побудують на цьому політичному фундаменті і щось йому дадуть, щось більше, ніж давала метрополія. А вийшло навпаки: прийшли свої, осідлали цей фундамент, і не ДАЮТЬ більше народу, а більше ЗАБИРАЮТЬ.

Дають - бери, б’ють - тікай... Але ж тікати нікуди! Всі за бугор не виїдуть. Та що там тікати - навіть поскаржитися не можна, хоча б’ють безжально. Не чужі б’ють - свої! Незалежні!

Якщо вже це видно, то постає запитання: навіщо вона нам, така іграшка? Народу, більшості населення. Того населення, яке ХОТІЛО більшого. Якби це було інше населення, яке НЕ хоче більшого матеріального, а хоче лише ідеї (ідеї незалежності) - тоді була б інша справа. Тоді можна було б сказати: так, народу живеться погано, але йому потрібна незалежність, бо вона йому потрібна більше, ніж заможне життя. Але ж - ні! Люди хочуть жити краще саме матеріально. А живуть гірше, ніж жили у стані залежності.

То що робити?

По перше - правильно поставити запитання. Воно й стоїть: навіщо нам така незалежність?

Може, неправильне запитання? Може, причина поганого життя в Україні зовсім не в незалежності?

Тоді - в чому? Хай розумники, які без кінця стирчать у телевізорі, дадуть на це відповідь. Вони будуть відповідати, виправляти людям кривулі в мозку - бо це їхній хліб. Але відповіді, конкретної і зрозумілої, вони не дадуть. Не дадуть відповіді ні політики, ні економісти. Бо вже 20 років відповідають, пояснюють, а відповіді, пояснення немає.

Деградація - як розвиток

Які б аргументи на користь незалежності не висували ті, хто використовує НАШУ незалежність для ВЛАСНОГО збагачення, які б не висмикували „позитивні тенденції” з нашої незалежної історії, як би красиво не підспівували їм їхні прикуплені ідеологи - а є один факт, який валить наповал всі їхні аргументи. Цей факт - 20 років нашої деградації. Не два, не п’ять, не десять років, а двадцять. За цей час можна було все змінити, докорінно - створити абсолютно нову державу. Але маємо те, що маємо. З одного боку крики: ми сотні років існували в складі інших держав, і звідси наша безпорадність, але ми будуємо, розбудовуємо, рухаємося! А з другого боку - непорушний, як гранітна скеля, факт: 20 років деградації! На одній шальці терезів - „ми вчимося, ми ще все змінимо, ми оберемо зовсім інших, ми повернемо на нормальний розвиток!..” А на іншій - 20 років деградації.

Не рік і не два захисники незалежності повторювали: „Виростає (ось-ось виросте, не сьогодні, то завтра!) покоління з новим світобаченням, з новою освітою, з новими стандартами. Саме нова генерація, поставивши в центр своєї політики інтереси народу, зупинить псевдореформи, відродить розорену Україну, виведе її на належний рівень соціального прогресу!..”

Вже виросло! Та ще й яке!

Найкращий приклад покоління „з новим світобаченням” - це молода команда Черновецького, яка за останні чотири роки розорила столицю не менше, ніж Велика Вітчизняна (чотирирічна!) війна.

Все! На користь незалежності немає жодних аргументів, вони - нуль, ніщо, на фоні цього єдиного всемогутнього факту: 20 років деградації! Які можуть бути питання? Ніяких. Запитання на кшталт „Куди ми йдемо?” „Як змінити життя на краще?”, „Кого обирати до влади?”, „Які робити реформи?” і т.д. - це все тупе бараняче бекання. На фоні одного факту - 20 років деградації! - всі ці запитання виглядають як нікчемні, примітивні, несерйозні дитячі „чомучки”. І не більше.

Уособленням цієї випадкової, дарованої, зненацька даної незалежності є нинішня українська держава. Як кажуть українці: „Якось буде, бо не може бути так, щоб ніяк не було”. Оце - про нашу державу. Якось вона створилася, якась вона є.

В результаті такого творення - вона функціонує не на якихось політичних принципах. Профілюючими принципами функціонування цієї держави є найбільш примітивні, найбільш ганебні й мерзотні якості людей. В даному разі - тих людей, які живуть на даній території, тобто - українців. Всі аналітики вже давно зійшлися в одному: ті, що керують - зухвалі злодії, гнобителі простих людей. Але якщо прості люди раптом опиняться при владі - то вони будуть такими ж.

То що ж потрібно зробити, щоб населенню краще жилося?

Одна-єдина реформа

Нам потрібна не незалежність, а АВТОНОМІЯ - яку дають, а не завойовують.

Ми нічого не втратимо. Не втратять навіть націоналісти.

Чого вони домагаються? Перш за все - воюють за мову. То вона буде - в умовах автономії чиста, українська. Вона звучала в УРСР, і непогано звучала. Більшість дітей, абсолютна більшість навчалася в українських школах.

Що вони ще хочуть? Визнання УПА? Але це не може бути одним з визначальних чинників життя всієї країни. Це чиста ідеологія, штучно роздута. Вояків фактично вже не має, праві вони були чи ні - але їм визнання чи нагороди вже не потрібні. Тому, коли ми говоримо про важливі для країни (чи республіки, чи автономії), для багатомільйонного населення речі - то не треба на такі ідеологеми взагалі звертати уваги.

Головне інше. Націоналісти хочуть ще дечого, але вони НЕ хочуть зростання національної економіки. Бо якби хотіли, то не лише воювали б за це словом, а й ділом - у тому ж Тернополі створили б робочі місця, щоб не виїжджали його мешканці на заробітки за кордон.

Не лише політично активні, а й усі інші національно свідомі громадяни в Тернополі - чого хочуть? Іншими словами, чого найбільше вони б воліли, жадали, щоб українська держава для них зробила? Підняла економіку? Та ні! Для них найголовніше - щоб у Донбасі розмовляли українською мовою. Оце найважливіше. А економіка їм не потрібна, тому що майже кожна сім’я має когось, хто працює за кордоном - на економіку Італії чи Великобританії. І непогано живуть - житло в Тернополі коштує майже як у Києві.

Нам потрібно провести одну-єдину реформу. Велику, епохальну, але всього одну. Сенс цієї “суперреформи” в тому, щоб поставити НАД нами (над територією, над всім населенням) когось, хто міг би нам щось дозволяти. І тоді в рамках цього дозволеного ми багато чого зробимо - зробимо більше, ніж за відсутності цього “дозволителя”. Бо якщо зробити так, щоб ми самі мали право щось собі дозволяти, то буде так, як уже є.

Ми дозволяємо, щоб нас грабували - свої, на всіх етапах становлення і так званого „розвитку” країни. Ми дозволяли, дозволяємо і, судячи із 20-річної історії незалежності, і надалі, дозволятимемо себе грабувати. Так було і на етапі “роздержавлення” економіки, “лібералізації” цін, переходу від “однопартійної” до “багатопартійної” системи, від “командної” до “ринкової” економіки. Так було на етапі “декретизації”, “реформації”, дикої “приватизації”, “бартеризації”, і на етапі “акціонування”, “розпаювання”, і на етапі “гіперінфляції”, і на етапі “дефляції”, і на етапі “стагнації”, і на етапі “стабільності”. За усіма цими наукоподібними, мудрованими термінами фактично приховано одне: крали, крадуть і будуть красти.

Ми можемо розвиватися лише в рамках того суверенітету, який нам хтось даватиме - порціями, дозовано! Не дасть раз і назавжди (як зараз, коли ніякого розвитку немає) - а постійно саме даватиме. Тобто наша хода в цивілізоване майбутнє може бути лише в межах автономії, над якою є верховна, центральна влада, або сучасної колонії, у якої є метрополія, яка завжди прийме кращих, найталановитіших людей, а всім іншим визначить напрямок і межі свободи. Нам потрібен ПРОТЕКТОРАТ.

Хто це може бути? Америка? Вона занадто далеко. Європа? На біса ми їй потрібні? Китай? Він далекий і незрозумілий.

Тільки Росія. Це - не найкраще, але це краще із можливого.

Капітуляція з вигодами перемоги

Важко уявити, що з Кремля можуть спокійно дивитися на незалежну Україну. Росія давно шукає засоби, як закабалити Україну, повернути її під свій безпосередній протекторат. Не треба нам доводити ситуацію до того, що це станеться зусиллями Росії. Потрібно самим капітулювати, першими! Але! Капітуляція має бути не сліпою, не дурною, не беззастережною, а навпаки - з великими пересторогами. У вигляді договору.

Ми дозволяємо їм дозволяти щось нам.

Дозволяти! Треба, щоб нам постійно щось, якусь певну ступінь (свободи, в тому числі економічної) - постійно дозволяли. Нам не можна брати стільки свободи, щоб ми самі мали право самі собі щось дозволяти. Треба - щоб хтось. Тоді у нас буде все. В тому числі і будуть групи людей, які... боротимуться за повну свободу і незалежність. Боротимуться саме за право самим собі все дозволяти, самим собі вирішувати, що нам робити, як жити, кого обирати і т.ін.

Певні групи, прошарки, якщо хочете - партії, нехай виборюють незалежність. Якщо колись за цими групками піде більшість, вся країна - тоді це буде прекрасно. Тому що тоді більшість людей знатиме, навіщо їй незалежність (у 1991-му - не знали). А головне - бачитиме своїх героїв, які готові пожертвувати життям заради свободи країни. Сьогодні - інші герої (подивіться, які вони красиві, їх видно, бо сидять не лише на Банковій та на Грушевського, а й у Шустера-Кисельова).

Це має бути чітка угода: ми йдемо під вас. Але - на певних, дуже вигідних для нас умовах. Згадаймо часи (були такі), коли нашим громадянам дозволялося перебувати в Москві без реєстрації 90 днів, а самим росіянам, не москвичам у Москві - всього три дні. Ось так треба продаватися. Якщо вони хочуть ласий шматок - нехай щедро платять.

Якщо вже говорити правду про мрії більшості українців („Хай завжди буде сало!”) - то треба говорити всю правду: на що ми здатні заради здійснення мрії. Якщо вже українці хочуть матеріально краще жити (а найбільше хочуть саме цього) - то треба просто віддатися і, як кажуть, отримати задоволення. Красива жінка може бути зґвалтованою, бути рабинею, а може стати Роксоланою. Питання лише в тому - якого володаря вона обере і як перед ним себе поставить.

20 років обирала свого, рідного ґвалтівника. Далі - треба думати, а не лише виляти сідницями.

Референдум навпаки

Це щодо більшості. А щодо тих, кого називають елітою - то наші таланти завжди їхали до Москви (попадали і в Нью-Йорк, і в Париж, і в Лондон, але здебільшого - в Москву). Там їм було краще, ніж в Україні. І сьогодні їм там краще. Але сьогодні, якщо вже вони туди потрапляють, то служать виключно Росії.

Колись Москва ВІДСІЮВАЛА кращих українців. І вони, перебуваючи там, служили не лише Москві, не лише Росії, а всій величезній країні. Вони робили кращою не імперію, а тих людей, ті народи, які жили в імперії.

В незалежній Україні таке неможливо (20 років тому підтвердження). Київ не може, як це робила Москва, відсіювати, максимально використовувати найкращих українців на благо України. Не може - і все! Це вже навіть не треба аналізувати. 20 років деградації — переконливіші за будь-який аналіз! Київ на це не здатен! Київ протягом 20-ти років робив так, що на вищих поверхах держави й суспільства (політики, економіки, культури) оселялися все гірші й гірші представники нації. А кращі кудись зникали.

Нам потрібна Москва!

Але починати треба - з протекторату над нами. У нас немає інших стартових можливостей. Все просто: на референдумі ми змінюємо свою незалежність на автономію.

В результаті - розбещене розкішшю і необмеженою владою українське панство, пихаті, пузаті, ненажерливі київські князьки перестають бути небожителями, безвідповідальними і безкарними володарями життя, володарями мільйонів підлеглих душ (усіх нас!) - і самі стають ПІДЛЕГЛИМИ!

Фактично - такими, як ми сьогодні. Головне - тоді нам буде до кого звернутися зі скаргами на них (зараз на нашу владу неможливо поскаржитися - нема до кого, хіба що до Бога; про Євросуд мовчу, щоб не сміялися). Хтось заперечить - мовляв, тоді наші князьки злигаються з московськими і будуть разом нас гнобити. НІ! Не злигаються. Бо московські князі - зовсім інші. У тому й сенс. Вони, може, й не кращі за наших. Але вони - інші. Наші будуть їх боятися!

НАША НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАС ДОБ'Є ОСТАТОЧНО!

НАМ ПОТРІБНА РОСІЙСЬКА АВТОНОМІЯ!

НАМ ТРЕБА ПОВЕРНУТИ СОБІ РОСІЮ!

ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА МОСКВА!

Анатолій СКІЧКО