Моє буття у німецькій родині. Мюнхенські нотатки українського біженця

 Першу та другу частини читайте тут: 

Частина 1: Така холодна тепла Німеччина. Мюнхенські нотатки українського біженця

Частина 2: Що почому у німецьких супермаркетах. Мюнхенські нотатки українського біженця

Після 10-денного перебування у шкільному спортзалі, перетвореному на табір для українських біженців, почалося моє життя в німецькій родині.

Як потрапити до Gastfamilie

Є таке містечко - Цорнедінг, за двадцять хвилин їзди від Мюнхена на S-Bahn, стільки ж на автомобілі. У цьому тихому, акуратному передмісті Мюнхена, з приблизно 10 тисячами жителів, мені судилося оселитися, вже по-людськи, на три місяці.

...Для тих, хто не знає, принагідно поясню: S-Bahn - це, грубо кажучи, приміський поїзд. Якщо хочете чіткіше зрозуміти, що це таке, уявіть нашу українську електричку років через двісті. За такого темпу залізничного розвитку України, яким ми йшли попередні три десятиліття, гадаю, десь через два століття наша електричка перетвориться на їхній нинішній S-Bahn...

Такими будуть наші електрички років через 200

Як я потрапив у це містечко? Волонтери в Центрі з розселення українських біженців зібрали банк даних про мешканців Мюнхена та околиць, які бажають дати притулок нашим людям. Хтось міг поселити в себе одну людину, хтось двох, а хтось – повноцінну сім'ю. Схема така: ти, простоявши кілька годин у черзі (Мюнхен примагнітив багато тисяч українців), сідаєш поряд з дівчиною-волонтером за комп'ютер, вона показує тобі на моніторі варіанти можливого проживання - географічне положення будинку, приблизні умови, склад сім'ї приймаючих і т.д. Ти вибираєш, хто тобі підходить, дівчина відразу телефонує господареві цієї квартири, і ти чекаєш, коли він за тобою приїде.

Процедура не швидка, але якщо вранці стати в чергу, то за день, як правило, питання у більшості шукачів цивілізованого житла вирішувалося. Ось і я близько восьмої вечора дочекався Міхаеля, 60-річного моложавого чоловіка, який проживає в Цорнедінгу удвох із дружиною у великій триповерховій квартирі. Вони і є - Gastfamilie ("приймаюча сім'я"). У них два дорослі сини, які вже покинули батьківську домівку, - Фелікс перебрався до Мюнхена, Моріц (молодший) живе також у Цорнедінгу у своїй квартирі. Це максимум, що я зміг зрозуміти з першої розмови з Міхаелем, поки ми хвилин сорок добиралися до місця призначення.

Квартира за мільйон

Біргіт, дружина Міхаеля, серйозна і в той же час привітна жінка передпенсійного віку (це за нашими мірками, а за німецькими - у розквіті трудової кар'єри, у них на пенсію йдуть у 67 представники обох статей) - зустріла мене так, ніби все життя чекала на цю зустріч. З привітною усмішкою привіталася за руку – у них прийнято, що жінка вітається за руку нарівні з чоловіком.

Запропоновані мені умови проживання, після гуртожитку у спортзалі, здалися мені фешенебельними. Фактично весь третій поверх - у моєму розпорядженні: спальня, власний санвузол та на додачу половина "Büro", домашнього офісу Біргіт, яким вона поділилася зі мною. І ще – величезний балкон-тераса з козирком-тентом, який висувається автоматично за яскравого сонця. До речі, третій поверх у них вважається другим, другий першим, а перший – це не перший, а так званий “erdgeschoss” (“Erde” – по-нашому “земля”).

Міхаель – програміст, працює вдома, хоча особливо завантаженим я його не помічав, частіше його можна було бачити на велосипеді, влітку він проїжджає чи не щодня близько 100 км альпійськими доріжками. Біргіт - вчителька молодших класів у Цорнедінгу, там початкова школа (Grundschule), далі діти їздять на навчання на тому ж S-Bahn до довколишніх міст.

Це житло - звичайна німецька квартира для середньозабезпеченої родини. Почнемо з підвалу: бойлерна, з усім необхідним для прання та дві великі кімнати. Одна - Міхаеля, з купою інструментів, двома велосипедами (третій на ходу, і вдень і вночі стоїть на вулиці, біля вхідних дверей), і ще в цій кімнаті величезний холодильник із, на мій погляд, стратегічними запасами (на кухні - звичайний холодильник). Там же – два ящики пива (з'ясувалося, безалкогольного). Друга кімната - жіноча, з масою шафок-тумбочок, пристосувань для шиття, сушіння одягу, прасування і т.д.

На першому поверсі (по-нашому) – невеличка прихожа, тут же санвузол (без душу чи ванни), кухня та велика вітальня, частина з якої – їдальня. З неї - вихід (з тильного боку будинку) у дворик з літньою їдальнею, квітником і водичкою, що постійно дзюрчить. На другому поверсі дві спальні, "бюро" Міхаеля, з двома комп'ютерами та двома гітарами на підставках. Тут же – вихід на нижній балкон-терасу, і тут же – головний санвузол з великою ванною (у санвузлі на моєму поверсі – душова кабіна).

І ще, зрозуміло, ​​гараж, у якому – скромна "Шкода", на ній зрідка їздила Біргіт. Щоправда, біля гаража завжди стояв ще й новенький гібридний "NISSAN" - Міхаель казав, що це машина Моріца, але скільки я пам'ятаю, на ній їздив він сам, та й я з ним кілька разів.

Скільки така квартира коштує? Не багато не мало - мільйон євро. Не відкрию Америку, та й Німеччину теж, якщо скажу, що житло тут дуже дороге (тому, напевно, половина населення країни живе в орендованих квартирах), а в Мюнхені - захмарно дороге, дорожче, ніж у Берліні.

Я, зрозуміло, не запитував, скільки вони заробляють (це непристойно навіть у нас, а в Німеччині – стовідсоткове табу), але одного разу, коли зайшла мова про індустрію краси, якої дуже не вистачає українським жінкам у Німеччині, – Біргіт сказала: "У вас працівниця салону краси заробляє, напевно, більше, ніж вчителька?" "Набагато більше!" – відповів я. "А у нас навпаки", - сказала Біргіт, тим самим тонко поставивши нетривіальне питання: а справді, хто важливіший для країни - манікюрниця-педикюрниця чи вчителька? Для такої країни, як Україна – безперечно, перша...

Ковбаса – на допомогу мові

Вирішальним моментом, що визначив наші подальші теплі стосунки, стала одна єдина коротка фраза, яку я вимовив першого ж ранку, спустившись у вітальню, де вже не спали господарі квартири. Спочатку я, звичайно, сказав "гутен морген", а потім запитав: "Haben sie gut geschlafen?", що по-нашому: "Чи добре вам спалося?" Це їм так сподобалося (увечері вони зрозуміли, наскільки жалюгідна моя німецька), що вони заплескали в долоні на знак заохочення моїх лінвістичних старань. До речі, Біргіт і стала моєю першою вчителькою німецької - у неї був величезний досвід у цій справі, навчала не лише багатьох дітей іноземців, а й дорослих, зокрема африканців з Еритреї та інших країн (і сама була в Африці), також брала участь у складанні підручників для них.

Якщо вже говорити про вивчення мови, згадаю один показовий випадок. Увечері, на третій день мого життя в цій квартирі, я заварив собі чай, відкрив холодильник, дістав ковбасу, яку того ж дня купив, нарізану тонкими шматочками в маленькій 70-грамовій упаковці. Біргіт відразу сказала: "Наш холодильник - твій холодильник", але мені хотілося, щоб у ньому було хоча б щось куплене мною. І ось, коли доїдав останній відрізок м'ясо-ковбасної, як я думав, продукції (господарів будинку не було), раптом помітив, що уплітаю не свою ковбасу, свинячу "Schinkenwurst", а дуже схожу на колір, і навіть запах, у схожій упаковці, але з написом "Vegan". (Біргіт із Міхаелем не повні вегани, але вегетаріанцями з натяжкою назвати можна). Що робити? Вже близько десятої вечора, магазини закриті, щоб купити таку ж упаковку...

Я за допомогою гугла-перекладача написав на листку кілька речень - мовляв, вибачте, з'їв випадково вашу ковбасу, переплутавши зі своєю, завтра поверну з'їдене. Чекав-чекав на них, щоб ці слова зачитати - але вже майже ніч, пора в ліжко, а їх все немає. Залишив листок на столі в кухні, а сам пішов спати. Засинаючи, раптом почув гучний щирий сміх дуетом. Спустився – вони регочуть, читаючи мій "пробачливий" текст. Ми потім буквально по буквам розібрали його, і навіть я зрозумів, що виглядав він для них справді смішно. Після цього я у своїй кімнаті на дверях повісив аркуш із великим написом: "ГУГЛУ ВІРИТИ НЕ МОЖНА!" Щоправда, десь через місяць, дописав у дужках: ("Але іноді - можна").

Навіщо прізвище на дверях?

На п'ятий день проживання Біргіт вручила мені ключ (до цього таки придивлялися) від вхідних дверей – це означало, що мені тепер довіряють. Я міг уже приходити додому в будь-який час, що й робив, часто затримуючись допізна в Мюнхені. Довіра була повною, вони могли залишити мене "на господарстві" на кілька днів, а одного разу, коли поїхали у відпустку, я залишився один у цій великій квартирі на два тижні.

Їздять вони у відпустку в одне і те саме місце, що їм полюбилося, - на південь, звичайно. Але на відміну від багатьох німців, які уподобали для відпочинку Пальму-де-Майорку (німці її навіть називають 17-ю федеральною землею), моя Gastfamilie їздить на озеро Гарда, що поблизу Верони. Цікаво, як добираються. Жіноча половина, Біргіт та дві невістки – Юдіф і Тереза ​​– з усіма необхідними речами їдуть у фургоні, позаду якого обладнані кріплення для велосипедів. А самі велосипеди теж їдуть, але не на фургоні, а під тілами чоловічої половини сім'ї - Міхаеля, Фелікса і Моріца. Ось так, на своїх педалях – майже 500 км...

Ще одним важливим моментом у моєму новому житті стала бірка на дверях з моїм прізвищем, яку Міхаель прикріпив після того, як ми відправили перший лист до Landratsamt (районне управління), де я мав зареєструватися. У них у всіх прізвища на дверях. Якщо приватна садиба - там, природно, одне прізвище. А якщо будинок багатоквартирний (як у мене зараз) – на дверях прізвище написано двічі: біля дзвінка та на поштовій скриньці. Номер квартири ніде ніхто не вказує. Я одного разу, проживши вже кілька місяців в квартирі, що орендується, раптом сам себе запитав: а який її номер? Він зазначений лише в орендному договорі та біля електролічильника у підвалі

Тепер тут є моє прізвище

Так ось, на дверях будинку в Цорнедінгу, поряд із прізвищем господаря будинку з'явилося і моє. Це означає, що, без особливого перебільшення, з'явився і я. Якщо на дверях немає таблички з твоїм прізвищем – значить, і тебе нема. Бо тебе не знайде листоноша. А якщо тебе не знайде листоноша - значить, ти зник безвісти. У листах, які ти отримуєш, повторюю, номера квартири немає, є лише будинок та прізвище.

Паперова пошта – всьому голова

В Україні ми вже здебільшого забули, що таке паперові листи. У своїй поштовій скриньці (якщо, звичайно, вона є і якщо не розтрощена) ми можемо виявити, як правило, якусь квитанцію чи рекламну макулатуру, особливо під час виборів. Тут теж у поштових скриньках повно рекламної продукції – приходить, щоправда, і місцева газетка. Але не дай вам Бог у цій паперовій купі не помітити листа (зі мною так одного разу трапилося, потім довелося розплачуватись за таку неприпустиму тут розхлябаність)! Якщо ви забули, що таке паперові листи, вам у Німеччині робити нічого.

На них все життя стоїть. Якщо, уявимо невірогідне, ви відмовитеся від паперових листів - у вас не буде електрики (всі договори з енергокомпанією поштою), у вас не буде медстраховки (те саме), у вас не буде нічого, в тому числі грошей. Без банківської картки тут не проживеш (та й у нас уже теж), а її отримання та всі подальші контакти з банком – лише через поштову скриньку.

У нас як? Вирішив отримати чи замінити картку – пішов у банк і за десять хвилин усе зробив. Звичайно, ти і тут спочатку йдеш до банку, щоб власноруч підписати необхідні документи. Але це не означає, що ти вийдеш із банку з карткою, до неї ще далеко. Розкажу, як я обзаводився тут цим необхідним клаптиком пластику.

Моєї німецької для розмови в банку, природно, було недостатньо, тому Біргіт познайомила мене зі своєю знайомою Алісою, колишньою громадянкою України, яка живе в Німеччині вже понад 20 років - попросила її допомогти мені в якості перекладача. З нею ми й пішли до банку. Перш ніж підписати договір, була довга розмова з банківським клерком - не тому, що вся його інформація була мені потрібна, а просто надто балакучий німець попався. Я все заповнив, підписав, і вийшов із банку з порожніми руками – далі мав чекати листа.

Я думав, що відразу надішлють картку. Ні, в першому листі повідомлялося, що я став клієнтом банку, і мені надано такий-то клієнтський номер. У другому листі, що прийшов через кілька днів, мене просили прийти в банк і поставити один-єдиний підпис, який чомусь пропустили при першому відвідуванні. Ще за три дні, у третьому листі мені повідомили код моєї картки. І лише у четвертому прийшла сама картка. Це, як я зрозумів, вони так страхуються: якщо лист із кодом потрапить у чужі руки – у цих рук не буде картки. А якщо в злі руки потрапить лист із карткою, то у них не буде коду.

Хоча, судячи з усього, такий варіант практично виключений. Адже листоноша тут - найвідповідальніша людина. Інакше й бути не може, бо без нього життя зупиниться: щоранку тисячі чоловіків та жінок у жовто-чорних куртках сідають на свої поштовози. Як думаєте, який головний поштовий транспорт? Правильно, велосипед. Вони бувають різної модифікації, але це не той велосипед, яким давним давно у нас, особливо у сільській місцевості, користувалися листоноші - то був, скоріше, власний двоколісний помічник, на кермі якого бовталася поштова сумка. Тут це спеціально обладнана триколісна веломашина, що належить одному з найпотужніших німецьких монополістів "Deutsche Post".

Головний німецький поштовий транспорт

Тож будь-якого дня, а то й двічі на день, така "машинка" може підкотити до вашої оселі і привезти вам або очікувану радість, або несподівану неприємність, загалом, викликати всю гаму почуттів, яку ви тільки здатні відчувати в повсякденному, і не тільки, житті. Вся вона, у запечатаному вигляді, знаходиться там – у маленькому паперовому конверті. Він може до вас прийти навіть у вихідний день, хоч це буває рідко.

Як проходить "Wochenende"

Наше рідне, споконвічно українське слово "уїкенд" у німців називається "Wochenende". Як вони його проводять? Власне, як і у нас у більшості сімей: субота – день домашньої праці, неділя – відпочинок. Хоча, знову ж таки, як і у нас – люди різні, сімейні звички теж. Мені розповідала знайома, що у сім'ї, де вона жила, неділя – день абсолютної тиші. Коли вона пропонувала в неділю прибрати хоча б у кухні, де вона ж і готує не лише для своїх двох дітей, а й господарі квартири, теж чоловік із дружиною, не відмовляються від її борщу, – завжди чула категоричне "nein!". "Та ви відпочивайте, я сама все приберу!" - казала вона, але "гастфамілія" аргументовано відповідала: "Не можна! Раптом сусіди почують шум!"

Хоча, наприклад, мої нинішні сусіди, літня пара, спокійно займаютьсмя пранням у неділю - мені через товсті стіни чути монотонний стукіт пральної машини - і навіть сушать випране на своїй терасі, без побоювань, що сусіди чи перехожі побачать результат недільної праці. Люди різні - значить, нормальні, без будь-яких табу з цього приводу.

У "моїй" квартирі в суботу - капітальне прибирання. До Біргіт приходить жінка років 30-ти, яка виконує основну роботу - пилососить, протирає пил у важкодоступних місцях тощо. Біргіт їй допомагає, причому ставиться до неї не як до прибиральниці, а як до подруги, розмовляють, жартують загалом працюється їм весело. У цей же день - прання, у мене міняють постільну білизну, пропонують випрати особисті речі. Неділя – так, день відпочинку. Біргіт я найчастіше бачу за читанням книги (справжньої, паперової!) на дивані у вітальні, Міхаель - або поряд з нею читає, але з планшета, або якщо погода сприятлива - він на свій велосипед і в Альпи. Телевізор вони дивляться вкрай рідко - він стоїть тут же, у вітальні, але в тумбі за зачиненими дверцятами.

Найчастіше неділя – це справді сімейний день. Приходить хтось із синів, або обидва – обов'язково зі своїми половинками. Так от і я, всупереч бажанню, потрапляю за спільний стіл – оскільки в неділю теж переважно сиджу вдома.

Вони завжди, щодня, запрошували мене до столу - чи то на сніданок, обід чи вечерю. А коли багато разів поспіль я відмовлявся або мене не було вдома - писали записку, вказуючи місце, де на мене чекає або сир без вбивчого запаху (вони швидко зрозуміли, що мені недоступне високе розуміння цінності смердючих сирів), або спеціально куплена для мене ковбаса, або смачний пиріг з мигдалем.

Кілька разів, коли я був у Мюнхені, Біргіт надсилала мені есемес із запрошенням на вечерю, мало не в наказовому порядку, повідомляючи, що за столом буде хтось із синів – це означає, що я не зможу ігнорувати запрошення. (Як я харчувався, перебуваючи цілий день у Мюнхені, - питання цікаве, може, розповім).

На відміну від наших сімейних посиденьок, це у них абсолютно тверезий захід, у кращому випадку на стіл потрапляє безалкогольне пиво.

Показовим у цьому сенсі був один випадок. Наближалося 60-річчя друга Міхаеля, мабуть, найкращого друга, бо вони чекали на цю важливу подію, я навіть кілька разів про неї чув у їхніх розмовах. І ось цей день настав, годині о четвертій пополудні вони пішли святкувати ювілей. На початку сьомої прийшла додому Біргіт - без жодних слідів свята в очах, начебто його й не було. "Ну, - думаю, - мабуть, за столом залишилися одні мужики, тепер вони відірвуться на повну!" На мене чекало приємне розчарування. Міхаель за дві години повернувся теж абсолютно тверезий, як його велосипед, що стоїть біля вхідних дверей, завжди в ідеальному технічному стані, готовий до будь-яких тривалих поїздок.

Іноді розповідають, що у німців за столом нудно, навіть за святковим. Ні з ким не сперечаюся, але все залежить від людей. З моєю "гастфамілією" нудно не було. Навпаки, особливо коли приходили сини з невістками, завжди було з чого посміятися, - Тереза, дружина Моріца, дуже життєрадісна натура, нікому не давала сумувати. Якщо я не розумів гумору – Біргіт мені скрупульозно все пояснювала. Якщо вам скажуть, що німці – нудні люди, не вірте. Вони різні, як ми з вами.

Варто сказати, що кожної неділі сімейні застілля, якщо вони були, намічалися на обід. Тому що ввечері Міхаель та Біргіт ходять у кірху (церкву) на двогодинне богослужіння, о 20.00 вони там обов'язково. Звичайно, кірха католицька – вся Баварія, так склалося історично, переважно католицька, протестанських церков тут (у Німеччині їх називають "євангелістськими") дуже мало, на відміну від німецької півночі, там – навпаки.

До речі, мені теж, незважаючи на те, що я на 99% атеїст, не вдалося уникнути клерикального питання. Причому, де б ви думали? У банку!

Я – ортодокс?

Вийшовши з банку (коли оформляли картку), я запитав Алісу, про що цей банківський клерк говорив півгодини? Вона відповіла: ні про що. Я це і сам розумів у процесі розмови, чуючи від неї багаторазове "genau" (це слово у них - на всі випадки життя, на кшталт "добре", "зрозумів", "згодний", "точно", "правильно" тощо). Втім, банківського чиновника можна було слухати, тому що вигляд у нього був досить дружелюбний, привітний - типовий бюргер (тобто "громадянин", у цьому слові немає нічого образливого), повнотілий, доброзичливий, стовідсотково впевнений, що своїм довгим поясненням дуже мені допомагає.

Він говорив зі щирою монотонністю, я вже ладен був задрімати, але раптом почув нестандартне запитання: якого я віросповідання? Спочатку таке запитання видалося мені дуже дивним: у банку? Про мою релігійну приналежність? (Я потім зрозумів: він не з цікавості питав, а це записують у документах – більшість працюючих німців сплачують церковний податок, зрозуміло, на користь тієї конфесії, до якої належать). Та й яка вона, моя церковна приналежність? Ну нехай православний, якщо вам так важливо це знати, сказав я, і хотів додати: хрестили мене в ранньому дитинстві, коли я не міг нічого розуміти, а за переконаннями я, скоріше, атеїст. Тим часом співрозмовник щось питав-перепитував, уточнював у Аліси - зрештою сказав: "Русіш ортодокс!" Ну ні, шановний, das gehet nicht! ("так не піде!)". Який я ортодокс?

Як не розбиралися, а виходило, що "православний" - німецькою "ортодокс" і ніяк інакше (пишеться "orthodox"). І тоді я, дивлячись прямо в очі німецькому фінансисту, по-нашому сказав: "Якщо у вашій мові немає іншого слова - гаразд, Бог з вами, нехай я буду ортодокс. Але не російський, а український!" І додав уже німецькою: "Ich bin ukrainisch orthodox!"

"O-o! - вигукнув представник німецьких фінансових ресурсів. - Genau, genau, ukrainisch ortodox!" На цьому й порозумілися.