Про моряка з Херсона, який 4 місяці окупації переховував українського військового, а потім сам долучився до армії

Моряк зустрів війну в потязі

Як і багато молодих херсонців, Андрій вирішив пов’язати життя з морем. Не те щоб його тягнуло в далекі плавання. Професія моряка давала шанс отримати роботу з гарною зарплатою. Тож Бакун у 2009-му закінчив місцеву «мореходку» й почав ходити в рейси мотористом. Згодом здобув диплом третього механіка.

У лютому 2022 року він поїхав до Києва у справах. Повертався додому 23 лютого нічним потягом. Потяг прибуває до Херсона о 8-й годині ранку. Деякі пасажири прокидаються вже в останні хвилини перед кінцевою зупинкою. Але не тієї ночі.

Андрій прокинувся від дзвінка мами. Так він дізнався про початок широкомасштабного вторгнення. Чоловік із сусіднього місця в повідомлення про війну не повірив.

«”Це брєд”, — згадує Бакун реакцію сусіда. — Я досі пам’ятаю, як змінюється його вираз обличчя, коли у вагоні в усіх починають дзвонити телефони. І тоді він вже зрозумів, що дійсно щось сталось».

На вокзалі в Херсоні був хаос. Поліціянти були не як завжди, а в бронежилетах та з автоматами. Бакун дійшов пішки додому. Але не зустрів там тата. Валерій Бакун працював тими днями на лівому березі Дніпра. Через бої на Антонівському мосту 24 лютого чоловік не зміг потрапити до Херсона. Вдалося проскочити наступного дня, коли бойові дії на якийсь час зупинилися.

Бакун-старший хотів долучитися до війська. Але в ті дні у військкоматі вже нікого не застав. Де базувалася тероборона, чоловік не знав.

Андрій не міг іти служити — мав інвалідність після операції на нозі. Проте й удома сидіти не хотів, тож вирішив долучитися до муніципальної варти. Все завершилося наступної ночі, коли їхній беззбройний патруль у Шуменському мікрорайоні під час комендантської години натрапив на реальний патруль чи то поліції, чи то тероборони.

«Вони нас перевірили й зрозуміли, що ми не росіяни. І кажуть: “Хлопці, ви х*рнею займаєтесь, йдіть додому”. І я такий собі подумав: “Десь бій іде, а ми з ножичками та посвідченнями муніципальної варти дивимось, щоб не було мародерів. Маячня якась”. І пішов додому», — згадує Андрій.

1 березня

Вранці 1 березня Валерій Бакун пішов проводжати дружину на роботу. На роботі жінці показали відео, що в Херсоні вже росіяни. На одних кадрах вона побачила чоловіка з рюкзаком, схожого на Валерія. Додзвонитися йому не змогла, тож набрала Андрія.

Хлопець вирішив іти шукати батька в районі Бузкового парку, звідти лунали звуки бою. За 200 метрів до парку Бакун побачив тероборонівців, які виходили з бою. Ті запитали, як пройти до аграрного університету — отримали наказ збиратися там. Андрій показав дорогу. А за кілька хвилин побачив іще двох, які також прямували з Бузкового парку. У хлопця не було впевненості, що це українці, тож улаштував їм тест на «паляницю». Ті склали тест. Боєць представився Олександром. Він був сильно поранений, тож Андрій надав йому першу допомогу.

«У нього був відірваний шматок скальпа, напевно, від уламка. Ще я взяв його за рукав, а звідти потекла кров. Рукав повністю просочився кров’ю. Я йому допоміг, і ми пішли наздоганяти першу групу», — розповідає Андрій.

Хлопець вирішив повідомити маму, що пішов із дому. Проте заспокоїти жінку не зміг. «Мамо, я буду з хлопцями до кінця», — згадує зі сльозами жінка.

Дорогою Андрій з Олександром зустріли другу групу тероборонівців. Це були бійці, які відходили з іншого бою — зустрічали росіян на в’їзді з Білозерки в районі обласного ліцею. У них був наказ прямувати до Бузкового парку. 

Проте дійти туди вже не встигли: отримали команду розходитися та ховатися.

«Вони розгубилися. Усі ж не місцеві. Куди йти далі — не знали. Я вирішив завести їх у 46-ту школу неподалік. Там було укриття, де місцеві ховалися від обстрілів», — розповідає Бакун.

Чотири місяці укриття тероборонівця

У школі тероборонівці вирішили сховати зброю і вже як цивільні по одному-двох іти далі містом. Єдиний боєць, який не схотів залишати автомат, був Олег Лещина. «Я росіянам у полон не здамся. Ось і тобі граната», — згадує Андрій слова Олега.

Цього бійця хлопець вирішив забрати до себе. Лещина був зі Станіслава, у Херсоні йому не було до кого йти. 

«Він за нас воював, готовий був життя за нас віддати. Як я міг не допомогти йому, не сховати? Я б і інших забрав, але вони знайшли своїх близьких чи знайомих, до кого могли піти», — пояснює Андрій своє рішення.

До гранати Бакун узяв ще й автомат та сумку набоїв. Частину шляху довелося повзти вздовж залізничної колії. У цей час з іншого боку рухалась колона російської техніки.

«Там була нескінченна колона. Неможливо було порахувати, скільки їх там рухалось», — каже Бакун.

Наступні чотири місяці Лещина провів у будинку родини Бакунів. Далі двору нікуди не вибирався. Лише іноді посеред ночі виходив у поле, там сидів до обіду, бо вранці росіяни їздили будинками херсонців. Влітку його забрала до себе сестра. А Андрій із батьками сховав автомати — спочатку в альтанці у дворі, а згодом на сусідній промзоні.

Уже після звільнення Херсона Бакун дізнався, що сусід бачив, як він привів додому тероборонівця. Але не видав їх окупантам.

Рятівник героїв потребує допомоги

Першими днями широкомасштабного вторгнення Андрій не зміг стати на захист міста через інвалідність. Після звільнення Херсона він іще більше був мотивований служити, тож приховав документи щодо свого фізичного стану та 2023-го мобілізувався до тероборони.

Тоді херсонці вели бойові дії на Дніпрі, островах і лівому березі. Під час одного бою поряд з Андрієм вибухнув 152-мм снаряд. Він зазнав серйозного поранення спинного мозку й грудного відділу хребта. За проявлену мужність його нагородили Золотим хрестом від головнокомандувача.

Реабілітація Андрія триває другий рік. Він не ходить, та все ж сподівається повернутися до повноцінного життя. Нині плекає надію на операцію — на якій йому встановлять американський нейростимулятор. Пристрій допоможе позбутися болю й відновити чутливість. Також існує ймовірність, що з ним Бакун почне потроху ходити.