Як "вижити" у Німеччині. Мюнхенські нотатки українського біженця

Попередні частини нотаток читайте тут: 

Частина 1:  Така холодна тепла Німеччина. Мюнхенські нотатки українського біженця

Частина 2: Що почому у німецьких супермаркетах. Мюнхенські нотатки українського біженця 

Частина 3: Моє буття у німецькій родині. Мюнхенські нотатки українського біженця

Винесене в заголовок слово "вижити" не випадково взято в лапки. Чому? Тому що про таке "виживання", яке Німеччина гарантує кожному з більш ніж мільйона українських біженців, мільйони співвітчизників у себе на батьківщині можуть лише мріяти. Мова не про гроші (це окрема тема), які у вигляді соціальної допомоги отримують тут українці. Хоча мимохіть варто зауважити, що отримувати 502 євро на місяць (понад 20 тис. грн) просто так, ні за що далеко не кожен в Україні відмовився б. Мова в цьому матеріалі про інше: як Німеччина годує (у прямому розумінні) наших людей.

Що таке "Tafel"

Вперше це слово я почув від Міхаеля, буквально наступного дня після того, як оселився в його сім'ї. Він розповів, що "Тафель" у Цорнедінгу - організація з роздачі продуктів нужденним - працює щосереди, і назвав мені адресу, куди слід прийти завтра, в середу, до 10.00. Я не надав належного значення отриманій інформації, подумавши, що це щось на кшталт роздачі пайків від імені кандидата в депутати під час українських виборів, і вирішив: не варто туди йти. (Я добре знаю, що таке вибори, але ніколи не був на них у ролі одержувача пайків).

Увечері Міхаель запитав, чи ходив я в "Тафель", і був розчарований - не стільки моєю негативною відповіддю, скільки моєю зневагою до цієї організації. "Туди треба ходити", - недвозначно зауважив він. Якщо треба – значить треба. Я, грішною справою, спочатку подумав, що Міхаель і Біргіт зацікавлені в тому, щоб я якісь безкоштовні продукти приносив додому, в сім'ю.

Забігаючи наперед скажу: я був надто низької думки про них. Коли за тиждень приніс Біргіт кілограм рису (нормального, не простроченого, такого, який вони їдять), кілограм цукру, упаковку сиру (нормального!) і ще багато чого - вона з м'якою материнською посмішкою сказала: "Це твоє, нам нічого не треба, ми достатньо заробляємо, щоб усе це купувати". Лише одного разу Міхаель не відмовився від отриманого мною в "Тафелі" - від полуниці. Він прислухався до моїх аргументів, що її слід з'їсти зараз, поки вона свіжа-красива, щоб не зіпсувалася, бо сам я один її не здолаю. Хоча, гадаю, він розділив зі мною полуничне задоволення, скоріше, щоб не образити мене...

Деякий час я не міг зрозуміти, чому організація, що допомагає малозапезпеченим продуктами харчування, називається "Tafel". Гугл показував, що у перекладі це слово означає "дошка". У розумінні гугла - це головне значення цього слова, але є ще й інші, у тому числі "стіл". Пізніше я знайшов у інших словниках більш конкретне значення - "обідній стіл", а повністю усвідомив доречність такої назви, коли в одному з музеїв Мюнхена побачив під склом старовинний стіл зі столовими приладами, і там був підпис, який проголошує: "Tafel" - це "стіл зі стравами".

І ось – середа. Я пішов. Місцевий "Тафель" розташовувався в підвалі дитячого садка, перед входом до якого тіснилося чоловік сто. З'ясувалося, що серед них було близько 15 німців, які вважалися (незрозуміло, за якими параметрами) малозабезпеченими. Особливо немічних серед них я не побачив - кілька чоловіків, цілком, на вигляд, здорові, і не старі, басисто розмовляють, а більшість - не зовсім кволі, на вигляд, жінки. Основна ж маса "стражденних" - мої одноплемінники, які опинилися в Цорнедінгу трохи раніше за мене, на тиждень-два, і, без сумніву, вже знали, навіщо сюди прийшли. Я це зрозумів з наявності великих сумок у них в руках і таких дорогих серцю незаможного літнього українця "кравчучок". На відміну від них, у мене в кишені був маленький поліетиленовий пакет, який у згорнутому вигляді легко поміщався у долоню – це означало, що я не знав, куди прийшов.

Черга у Tafel. Вхід за номерами

Я запитав, за ким буду в черзі, мені вказали місце, принагідно пояснивши, що перші в черзі займали її (у найкращих українських традиціях) із шостої години ранку. Але одна молода жінка, років 25-ти, тихенько і загадково повідомила, що ця черга нічого не означає, а скоро з'явиться людина, німець, начебто розпорядник, і я все зрозумію. Це мене зацікавило. Світлана, як незабаром я дізнався, була тут у якості перкладача. Вона приїхала до Німеччини два роки тому, вже непогано знала німецьку, жила в Цорнедінгу з чоловіком (вийшла тут заміж за онімеченого хорвата), а тепер до неї приїхала мати, яка стояла поряд.

Ми познайомилися і я, за своєю журналістською звичкою, попросив їх відійти вбік на "пару запитань", щоб дізнатися, як усе це влаштовано. Світлана розповіла все, що встигла розповісти. Спочатку головний організатор "Тафеля" у цьому місті роздасть усім номерки, згідно з якими і утворюється черга. Фішка в тому, що ці номерки (шматок папірця з цифрою і якимось незрозумілим знаком), щоб нікого не образити, розігруватимуться на кшталт лотереї. "А як же тоді черга з шостої ранку?" - запитав я. "А ніяк!" - усміхнулася Світлана.

Отже: коли підходить ваша черга (ваш номер розпорядник голосно прокричить), ви показуєте номерок, а разом з ним і документ, що ви тут, у Цорнедінгу, офіційно зареєстровані. Якщо ще не встигли з реєстрацією – показуєте український паспорт. Розпорядник забирає номерок і пропускає вас у підвал. Там багато простору, заповненого всілякою продукцією, що знаходиться на великих столах. За столами стоять волонтери. Це не та молодь – уточнила Світлана, – яка одразу асоціюється зі словом "волонтер", тут це перважно жінки-пенсіонери.

За кожним столом – різний вид продукції. За першим – хліб, булочки, можливо, якісь пироги-тістечка. За наступним столом – макаронні вироби, спагетті, рис та інше. Далі - молоко, йогурти, всілякі сири, ще далі - ковбасні вироби, риба, потім фрукти, овочі, насамкінець - солодощі: цукерки, шоколадки, варення в баночках (у них називається "Marmelade") тощо. Ви підходите до столу, вказуєте на те, що хотіли б отримати (або волонтер сама пропонує), і так просуваєтеся від столу до столу, поступово набиваючи вщерть вашу сумку.

Стандартний набір безккоштовних продуктів від Tafel

"А де ж ваша сумка?" - запитала Світлана. Я показав свій пакетик, у відповідь побачив співчутливу усмішку. "Я щось придумаю" - пообіцяла вона (потім, коли вже в моїй руці був номерок, вона підійшла і вручила мені великий міцний пакет, в який поміститься гарне відро, а то й два, продукції).

Але до номерків треба було ще дожити, принаймні – залишитися здоровим, насамперед тому чоловіку, від якого тут все залежало.

Стійте "шлангом"!

Ось він з'явився. Це був сивіючий чоловік років 60-ти, з інтелігентською борідкою, енергійний, трохи вище середнього зросту, з серйозним, пильним поглядом світлих арійських очей. Він піднімався сходами підвалу звичайним кроком, не поспішаючи, а здавалося (я певен, багатьом) що він, довгоочікуваний і бажаний, випливав, здіймався, наближався до тих, хто страждає, наче з картини "Явлення Христа народу". І народ, що втомився від довгого очікування, зосереджено напружився.

Подолавши останню сходинку, він зупинився, прокрутив барабан, відкрив кришечку, засунув руку, щоб дістати номерок і віддати першому, хто чекав. Але замість однієї руки до нього потягнулося дві, три, п'ять, десять... Ті слабенькі руки, які тут "з шостої ранку", відтіснили сильніші, в тому числі чіпкі циганські.

Здивований, невдоволений таким безладдям, розпорядник відійшов убік, потім, щоб не діставали його нетерплячі п'ятірні, попрямував туди, де більше простору, на майданчик перед будівлею. Даремно він це зробив. Йому треба було повернутися до підвалу, сховатися, перечекати, поки натовп охолоне. А він навпаки – відмахуючись від простягнутих рук, рушив ВІД рятівного підвалу. Це була фатальна помилка. Йому не треба було цього робити.

Тут логіка вимагає деякого відступу-роз'яснення.

Що таке черга українська і що таке черга німецька? Для порівняльного аналізу цього явища спочатку скажу, якщо хтось не знає: "черга" німецькою - "Warteschlange" або просто "Schlange". Якщо ми переведемо це слово чисто за співзвуччям – шланг, то помилимося небагато: warten – чекати, Schlange – змія (змія, як відомо, схожа на шланг). Якщо ми уявимо, що десь у Німеччині, на вокзалі чи на площі з'явиться якийсь благодійник і почне роздавати щось цінне (наприклад, безкоштовні квитки на футбольний матч за участю футбольного клубу "Баварія"), то німці, хоч вони й не звикли отримувати щось "на шару", вишикуються в чергу саме подібно до шлангу. А ми? Уявили? Ми накинемося на дарувальника з усіх боків, і головне його завдання полягатиме в тому, щоб не бути задавленим під час цього благородного акту.

Тут, біля "Тафеля", мені згадалася така "черга" на центральному вокзалі Мюнхена, яку повними подиву очима німці спостерігали в "Інфопоінті" на початку його роботи, де, поряд з інформацією, біженцям роздавали, як було сказано раніше, безкоштовну їжу. Німецькі волонтери такого ніколи не бачили, це читалося в їхніх очах – коли натовп попер на столи з продуктами, у прямому розумінні, "як на буфет вокзальний" (тут слово "як" можна викинути із відомої пісні).

До того ж, тоді панувала пандемія, люди в черзі взагалі мали стояти за півтора метри один від одного, згідно з мітками на підлозі. Коли перший шок у німецьких волонтерів та поліцейських пройшов, вони встановили в "Інфопоінті" металеві стовпчики, між якими простягли широкі червоні стрічки, зробили щось на зразок лабіринту, щоб з іншого боку не лізли. Та все одно лізли – німцям довелося там поставити непохитних волонтерів із пов'язками на руках, яким часто допомагали поліцейські. Не менше тижня їм знадобилося, щоб привчити біженців до порядку.

Здавалося б, ми, загартовані в чергах ще з радянських дефіцитних часів, давно мали б відпрацювати, виплекати культуру черг. А тим, хто рядянщини не пам'ятає, ця культура мала б передатися генетично від батьків та дідів – бо СРСР був справді країною безпросвітних черг. Однак...

Отже - середа, "Тафель" у Цорнедінгу. Німець-розпорядник із барабаном у руках (у ньому номерків вистачить на всіх, і всі це знають!) різко відсахнувся від натовпу, взявши курс на тротуар біля будівлі, де, йому здавалося, було багато місця для того, щоб бажаючі вишикувалися в нормальну чергу.

Але так йому тільки здавалося - натовп відразу ж узяв його в півкільце. Він ривком відійшов ще далі на тротуар, але громадяни оточили його на три чверті. Він рвонувся від них, - притиснувши до грудей, як дорогу річ, барабан з номерками, буквально вибіг на проїжджу частину (благо, місто маленьке, машин мало). Він хотів втекти далі – але далі всі шляхи до відступу були відрізані, його взяли у повне оточення, і десятки рук тяглися до заповітного лототрону.

Здавалося - ще секунда і цей збентежений, знерухомлений, стиснутий з усіх боків німець у сум'ятті впаде до ніг натовпу, і він його затопче (щось подібне бачив у кіно). Але в якийсь момент, мабуть, критичний, в очах його з'явилася рішучість, усвідомлена необхідність (на те він і представник розвиненої європейської цивілізації) вирватися зі щупалець цього спрута, що незрозуміло звідки взявся, і він мужньо рушив назад до того місця, звідки вийшов, розтинаючи своїм барабаном натовп.

Ця рішучість натовп і вгамувала. Він пробився ближче до підвалу, де стояла Світлана. Вона з самого початку там стояла - передбачалося, що буде поруч із німцем, пояснювати, якщо знадобиться, його слова, перекладати можливі запитання-відповіді. Тепер вийшло, що він опинився за її спиною. Усі чекали, як він розпорядиться долею заповітного барабана з номерами у ньому. Відійшовши ще далі за спину перекладачки, ступивши на безпечну сходинку підвалу, він голосно (до нього явно повернулося самовладання) двічі промовив: "Warteschlange! Warteschlange!" А Світлана пояснила: "Всі в чергу! По одному!"

И раптом загублена в темній підсвідомості культура черг набула реальності. Порядок (німецький Ordnung) запанував і в даному куточку великого європейського світу.

Лафа за місцевістю

Наступної середи в "Тафелі" вже все було по-іншому (німці вміють швидко вчитися).

По-перше, цього разу розпорядників вже було двоє, другий німець - дуже схожий на першого, думаю, це був його брат, принаймні брат по наведенню порядку. По-друге - біля підвалу тепер стояв великий стіл, за яким знаходилися розпорядники та перекладачка Світлана, і який зримо відокремлював стражденних від тих, хто подає.

Людей теж було якщо не вдвічі, то в півтора рази більше (страждалих німців – та ж кількість). Напевно, всі наші, хто до цього моменту влаштувався у Цорнедінгу, зрозуміли просту істину: раз безплатно дають – треба брати. Потім виявилося, що були і, як кажуть, залітні – з інших міст. Згодом порядок тут досяг досконалості - видавалися персональні бейджики з прізвищем лише тим, хто документально, з папером з Landratsamt (установа на зразок нашої райадміністрації) міг довести, що справді тут мешкає.

Щоправда, була категорія людей, серед яких варто було б вважати одного за двох – у прямому розумінні. Це цигани. Вони якось примудрялися по одному номерку проходити двічі, правда і цей фокус через деякий час було викрито.

До речі, в Цорнедінгу за вликий набір продуктів не брали ні цента, в інших "тафелях" буває суто символічна плата, один-два євро.

Що ж до прострочених продуктів - так, трапляються. Але, по-перше, їх небагато порівняно із загальною продовольчою масою, по-друге - прострочені вони буквально на день-два, а по-третє - має значення не лише термін придатності, а й те, чи дотримувалася технологія зберігання продукту. Думаю, у Німеччині з цим все гаразд - на відміну від наших складів та супермаркетів, де "свіжозаморожене" куряче філе до цього десять разів розморожувалось. А щодо овочів-фруктів, то їх видно неозброєним оком. Можеш не брати, якщо тобі не подобаються, наприклад, банани, яблука, груші, сливи, вишні, малина, полуниця, чорниця, смородина, виноград, диня, кавун, абрикоси, апельсини, мандарини, лимони, нектарини, персики, ківі, манго, маракуйя, авокадо... З цього "скромного" набору (тільки фруктів!) завжди є, що вибрати.

Більшість продуктів у "Тафелі" - це, звичайно, ті, у яких термін придатності закінчується, на межі зазначеного на етикетці. Це правда. Але, я впевнений, жоден "Тафель" у Німеччині не запропонує небезпечні для здоров'я продукти - принаймні я не чув, щоб хтось отруївся. Нагадаю, що ця організація існувала задовго до того, як масово ринули до Німеччини українці. Тисячі німців користувалися та користуються її послугами. Серед них є різні – я знаю таких, які приїжджають безкоштовно отоварюватись на власних автомобілях, тобто нормальні люди, а не якісь покидьки суспільства. Це я до питання безпеки продуктів: німці поважають один одного, це факт, і навряд чи будуть на рівному місці шкодити один одному.

Серед наших людей є такі, що відмовляються від "Тафеля", але їх, за моїми спостереженнями, максимум один відсоток. Щотижневий "Тафель" - це частина тієї лафи, про яку я говорив у першій частині "Нотаток..." і яка свого часу була і закінчилася на центральному мюнхенському вокзалі. Вона не закінчилася, а просто перемістилася до тих місць, де влаштувалися наші люди.

Тут потрібно обов'язково додати: не скрізь наші люди можуть потрапити до споживачів "Тафеля". У маленьких містах з цим легше, а у великих, як Мюнхен, є складнощі. Воно й зрозуміло – де багато людей, там багато й малозабезпечених людей. А "Tafel" - хоч і не "дошка" (це лише одне із значень у словнику), але й не гумовий. Тому багато "столичних" українців (Мюнхен - столиця Баварії) залишаються за бортом цього щедрого продовольчого "корабля".

Проте! Це зовсім не означає, що їм не світить лафа. Світить!

Але це вже тема іншої розповіді.