Хто такі люди «покоління сендвіча» і чому їм складніше, ніж усім іншим

Термін «покоління сендвіча»  виник  90-ті роки. Він відноситься переважно до жінок віком від 30 до 50 років, які піклуються про неповнолітніх дітей та своїх уже літніх батьків. Такі люди ніби затиснуті між двох половинок сендвіча і повинні няньчитися з усіма. Розповім, як я впораюся з такою «роботою» і чому мрію вибратися із цього хом'ячого колеса.

Ще кілька десятиліть тому жінки із такою проблемою не стикалися. Як правило, дітей народжували віком близько 20 років. Тобто у 23 роки умовна дівчина мала на руках 3-річного малюка та ще щодо молодих 40—50-річних батьків.

В 80-е годы стали рожать после 30. Таким образом, у женщины был и маленький ребенок, и родители в возрасте. Всем требовалось много внимания и заботы. Женщины одновременно стали нести ответственность и за младенца, и за маму с папой. Необходимо было обеспечить их не только вниманием, но и порой продуктами и лекарствами.

• У моей сестры свой дом, машина, каждые полгода летает отдыхать. А со мной живет наша мама, которая сильно болеет. Я к ней привязана, как и мои муж и дочь. Еще вдова моего брата ездит издалека безвозмездно помогать ухаживать за ней. А моя родная сестра каждый день ноет, что у нее нет денег прислать лекарства и приехать повидаться с матерью. © Подслушано / Ideer

Згідно з  дослідженням , приблизно 1 людина з 10 одночасно доглядає дитину та своїх батьків. Це, безперечно, підвищує рівень стресу.

Так сталося й у мене. Приходить зарплата — треба відкласти гроші на гуртки, що розвивають, одяг, продукти для сім'ї. Також закладаю у витрати допомогу мамі: зводити до клініки на обстеження, купити їй новий матрац (бо на старому спати вже неможливо).

• Я із такого покоління. Мамі 80, синові 16, живемо разом. 3 роки доглядала батька. Мені треба бути доброю дочкою, мамою, співробітником (до пенсії ще далеко). © Ольга У. / Dzen

Звісно, ​​моя мама, як і багато батьків, від фінансової допомоги відмовляється. Але навіть якщо не торкатися грошової сторони питання, літнім все одно потрібна увага та підтримка.

Наприклад, ми з чоловіком щовихідного літа возимо його маму на дачу. Для неї це віддушина, а для нас – каторга. Потім ці помідори подіти нема куди. Але для свекрухи, здається, це спосіб почуватися корисним.

• Мені 47. Мамі за 70. Старшим синам 17, молодшій дочці 5. Співмешканець, що пішов геть, лягав ще одним важким тягарем на мої плечі. За все життя не можу згадати жодного моменту, коли про мене хтось подбав. Сказати, що дуже важко, нічого не сказати. Свого життя немає взагалі. Тішить тільки те, що хлопчаки можуть хоч трохи допомогти. З іншого боку, життя без них було б порожнім. © Ольга Веселова / Dzen

При этом я в декрете. Я не могу просто сказать: «Я устала, давайте дальше как-нибудь сами». Мои «половинки сэндвича» — это ребенок и мама. Сына нужно и в кружки отвезти, и накормить, и искупать. А маму свозить на дачу, привезти ей продукты, вызвать сантехника.

На самом деле уход за близкими — это работа, от которой буквально выгорают. Я жду, когда ребенок еще немного подрастет и пойдет в детский сад. Тогда я смогу вернуться в офис, и одна «половинка» моего «сэндвича» будет чуть меньше на меня давить.

А еще всегда есть «дочь маминой подруги» или знакомая из социальных сетей, которая все успевает. С утра детей развезла в 50 кружков, перекопала родителям огород, дом построила, обучилась художественной ковке, приготовила мишленовский обед и помедитировала. Смотришь на них и думаешь: ведь она тоже из «сэндвича», как все успевает?

Переломный момент наступил, когда я купила себе простую бомбочку для ванны. Набрала воду, пустила шарик и отошла на 5 минут. Возвращаюсь, а там плавает наша собака, которую муж с сыном по приколу запустили «поплескаться». Мне стало до слез обидно, что я не могу позволить себе даже такую мелочь.

• Подруга рассказала, что однажды они с мужем отказались отвезти свекровь на дачу, потому что приезжали гости и надо было дома убраться. Вечером приходят домой, а там свекровь стоит на четвереньках перед кроватью и достает оттуда щеткой пыль. Когда спросили, что делает, ответила: «Я вам тут все прибрала, больше ничего не нужно, поэтому завтра все-таки со мной поедете». Ключи после этого у нее забрали.

Уже несколько месяцев я пытаюсь найти время на себя. Например, раз в несколько дней ухожу принимать ванну со свечами, запираю дверь (это важно, иначе зайдут 100 раз), и около полутора часов меня никто не трогает.

Выкроить время для себя у меня получается благодаря мужу. Не знаю, как справляются матери-одиночки, ими можно только восхищаться. Супругу я просто честно рассказала, что чувствую, долго рыдала у него на плече. Теперь я просто говорю ему: «Все, не могу больше». И он «прикрывает» меня, когда нужно заняться ребенком или родителями.

Вот еще несколько советов для тех, кто, как и я, буквально «сплющивается» между поколениями своей семьи.

• Делегируйте обязанности другим членам семьи. Возможно, у вас есть племянник, сестра или брат, которые тоже могут позаботиться о ваших пожилых родителях.
• Знайдіть групу підтримки. Напевно, у ваших знайомих є схожі проблеми. Спробуйте об'єднатися та допомагати один одному. Наприклад, моя подруга іноді заїжджає по покупки на оптову базу за містом. Я прошу її купити продукти і для моєї мами теж, і мені не доводиться витрачати час на магазини.
• Розгляньте можливість найму доглядальниці. Навіть не на повний день, а, наприклад, на кілька годин. Так, доведеться платити, але ж своє здоров'я, зокрема ментальне, дорожче.
• adme