В честь кого нові назви вулиць Богоявленська у Миколаєвї

У Корабельному районі Миколаєва, також відомому як Богоявленськ, відбулася «деколонізація» назв. У честь кого нові назви вулиць, розповіли Про Що Миколаїв.

Перш ніж ми розповімо про людей, чиїми іменами названі вулиці в цьому мікрорайоні, пригадаємо трохи історії. В цій місцині люди жили давно – ще з доби заліза. А у 1399 році Великий литовський князь Вітовт тут заснував Вітовку – поселення з фортецею і митницею для контролю торгівлі з татарами. Вітовка, яку на кількох мапах XVІІ ст. позначали як Виноградну Криницю, у 1789 році діючою на той момент владою (російською) була перейменована в Богоявленськ, у 1938 році, вже за совєтів, – в Жовтневе. А в 1973 році пгт Жовтневе увійшло до меж міста Миколаєва. Зараз це окремий промислово розвинений мікрорайон, таке собі місто в місті – з підприємствами, школами, магазинами, лікарнею й амбулаторіями.

До деколонізації вулиці і провулки в цій частині Корабельного району носили імена російських і радянських військових (Смирнов, Защук, генерал Цвєтаєв, Зорге), підпільників і Героїв Радянського Союзу (Гречаний, Андреєв), російських і радянських вчених (Тарле, Менделєєв), російських митців (Станіславський, Єсенін, Глинка), радянських космонавтів (Волков, Комаров, Беляєв, Гагарін) й російських географічних назв (Волгоградська, Уральська). Тепер на мапі є провулки Рибний, Литовський та Естонський, вулиці Медиків, Пейзажна та Кіммерійська. А ще – імена видатних українців.

Так, колишня вулиця Уральська носить ім’я Олега Хлівного, позивний «Вівторок» (1971-2022), миколаївця, який загинув 7 квітня 2022 року, обороняючи місто Вугледар на Донеччині. Олег Хлівний з 2014 року брав участь в АТО. Служив у Національній Гвардії України – воював з побратимами у Дебальцеве, Попасній, Врубівці. Потім повернувся до мирного життя і роботи. Однак з початком повномасштабного російського вторгнення вже вранці 24 лютого 2022 року разом із друзями-побратимами вирушив до військкомату. Спочатку чоловіки стали бійцями 36-ої бригади морської піхоти, а потім перевелися до 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Олег обійняв посаду командира відділення. 7 квітня 2022 року в районі села Микільське танкові снаряди влучили у позицію, де перебували Олег Хлівний та його друзі, Олександр Загинайченко та Віталій Козка. Усі вони загинули, поховані поряд на Корабельному кладовищі у Миколаєві. Посмертно Олег нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Ім’я ще одного миколаївського захисника – Олексія Губського (1989-2022) – носитиме колишня вулиця Рябінова. Голова Миколаївської міської організації ВО «Свобода» Олексій Губський (позивний Norfolk), активний учасник Революції Гідності, у 2015 році пішов добровольцем в ОДЧ «Карпатська Січ», яка була легалізована у складі 93-ї ОМБр. Наприкінці 2017 року звільнився в резерв у званні сержанта, разом із дружиною відкрив затишне кафе «Veteran Point» за підтримки мережі Veterano, вчився у Херсонському мореходному училищі на спеціальності «Судоводіння», цікавився історією козацтва та УПА. З початком повномасштабного вторгнення повернувся до складу 93-ї ОМБр бригади «Холодний Яр». Був головним сержантом взводу. Олексій загинув 5 березня 2022 року поблизу села Гусарівка на Харківщині – у бою з окупантами зазнав смертельної мінно-вибухової травми. Посмертно Олексій Губський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Похований Герой в секторі поховання загиблих воїнів на Матвіївському кладовищі Миколаєва.

Ім’я миколаївця Гліба Григораша (1966-2014), учасника АТО, носитиме колишня вулиця космонавта Волкова. До 2003 року він служив у бригаді морської авіації в Кульбакіно старшим техніком з радіотехнічного обладнання і після переводу частини в місто Саки (АР Крим) і скорочення штату вийшов на пенсію. Під час мобілізації у травні 2014 року Гліб Григораш прийшов добровольцем у 19-й батальйон територіальної оборони. Загинув 13 жовтня 2014 року біля села Біла Кам’янка на Донеччині – група воїнів, в яку входив Гліб Григораш, підірвалась на фугасі при поверненні із розвідки. Похований на Матвіївському кладовищі у Миколаєві.

Колишня вулиця космонавта Бєляєва носитиме ім’я ще одного миколаївця, учасника АТО, Анатолія Ліхтарчука (1979-2015). У мирному житті підприємець, у військо пішов добровольцем у січні 2015 року, після проходження навчання став старшим сапером 72-ї ОМБр, і вже з березня того ж року брав участь в АТО. 10 листопада 2015 року під час розвідки поблизу села Гранітне на Донеччині військовослужбовці натрапили на «розтяжку». Анатолій накрив собою вибухівку, цим врятував життя побратимів. Похований у Миколаєві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

А колишня вулиця Єсеніна буде носити ім’я Володимира Кремінського (1985-2022), солдата-водія військової частини А7355. Володимир загинув 6 березня 2022 року, захищаючи Миколаїв, – від осколкового поранення під час боїв на території ГП «Миколаївський авіаремонтний завод».

Кілька вулиць Богоявленська в рамках деколонізації перейменовані на честь видатних українських митців.

Так, колишня вулиця Тарле тепер називатиметься вулицею українського письменника, поета, драматурга Олександра Олеся (1878-1944), якого ще називають першим українським історіософом та співцем української душі. За фахом Олександр Олесь (це псевдонім, справжнє ім’я Олександр Кандиба) – ветлікар, але паралельно займався літературною діяльністю. Деякий час він був аташе з питань культури посольства УНР в Угорщині, збирав кошти для допомоги українцям під час Голодомору 1921-1923 років, очолював Союз українських журналістів у Відні та редагував журнал «На переломі» у Празі. Збірки його творів «З журбою радість обнялась», «Будь мечем моїм!» вийшли ще до еміграції. Після еміграції Олександр Олесь видав ряд збірок, які просякнуті тугою за Україною. Багато його творів лягли в основу музичних творів. Поет помер у Празі в 1944 році, невдовзі після отримання звістки про загибель сина Олега Ольжича, іменем якого названий один з ліцеїв у Корабельному районі Миколаєва (колишня школа №1).

Ім’я Сергія Параджанова (1924-1990), українського та вірменського кінорежисера, політв’язня СРСР, Народного артиста УРСР (посмертно), «Національної легенди України» (посмертно), носитиме колишня вулиця Станіславського. Сергія Параджанова ми знаємо, перш за все, як режисера кінострічки по одноіменній повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» (цей фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, з яких — 24 гран-прі, у 21 країні). Однак це не єдині його стрічки, відзняті в Україні, – були ще «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Зазнавши переслідувань наприкінці 1970-х років від радянської влади за протести проти політичних арештів в Україні, Параджанов тимчасово виїжджав до Вірменії, але після повернення до України був все ж таки заарештований у 1973 році та засуджений до п’ятирічного ув’язнення за «гомосексуальність», «спекуляцію» та «український націоналізм». Завдяки міжнародній кампанії протесту відомих митців Параджанова звільнили у 1977 році, але майже до кінця життя він зазнавав утисків від комуністичної влади. Сергій Параджанов похований у Вірменії.

Іменем поета та літературознавця, представника Розстріляного відродження – Павла Филиповича (1891-1937) – названий колишній провулок Менделєєва. Павло Филипович написав і опублікував низку праць з історії української літератури, був поетом-неокласиком, дуже далеким від партійних настанов щодо творчості. Хоча він не брав активної участі в громадському житті, його заарештували восени 1935 року начебто за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації» та засудили до страти. Однак потім вирок змінили на 10 років ув’язнення. Після перебування у кілької таборах в Карелії він був розстріляний у листопаді 1937 року разом з іншими представниками української творчої інтелігенції в урочищі Сандармох.

Колишня вулиця Менделєєва перейменована у вулицю українського режисера і актора, драматурга і публіциста, представника Розстріляного відродження Леся Курбаса (1887-1937). Лесь Курбас (справжнє ім’я Олександр-Зенон Курбас) був засновником спочатку політичного, а потім і філософського театру в Україні. Його філософський театр «Березіль» у Харкові розквітнув саме завдяки співробітництву з драматургом Миколою Кулішем, ще одним представником Розстріляного відродження. У жовтні 1933 року через звинувачення в українському націоналізмі Курбас був звільнений з посади директора театру, а в грудні – вже заарештований і ув’язнений за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній діяльності. У квітні 1934 року суд в Харкові засудив Курбаса до 5 років ув’язнення і відправив на будівництво Беломорсько-Балтійського каналу. У 1936 році його перевели на Соловки, а потім – на острів Анзер. Навіть в таборах Курбас встиг поставити кілька вистав. Але після рішення «трійки» НКВД, яка засудила одним списком до страти 1825 людей, він був розстріляний у листопаді 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія). 

Спиридон Черкасенко (1876-1940), український письменник, драматург і педагог, іменем якого тепер названа колишня вулиця командарма Смирнова, – наш земляк (він народився в місті Новий Буг на Миколаївщині). Всі роки панування в Україні радянської влади ім’я Черкасенка було під забороною. Але він багато зробив для української педагогіки. Наприклад, заснував Всеукраїнську учительську спілку (1905), уклав читанки і букварі для українських шкіл (1917-1918). Після перемоги більшовиків багато років працював за кордоном. Радянська влада пропонувала Спиридону Черкасенку повернулись до вже радянської України (звісно, на умовах публічного каяття), на що він не погодився. Останній прихисток український митець знайшов в Чехії. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Ім’я Михайла Старицього (1839-1904), яка знайоме багатьом українцям, тепер носитиме колишня вулиця Гречаного у Богоявленську. Прізвище Старицького, українського письменника, поета й драматурга, асоціюється із театральними подмостками, бо він і є корифеєм українського побутового театру. Власне, він і був з 1883 року керівником театральної трупи, відомої як Театр корифеїв, створеної Марком Кропивницьким. Відомий факт: щоб театр жив, він продав свій маєток в Карлівці. Але це тривало недовго: за кілька років Старицький йде з Театру корифеїв, засновує нову трупу з молодих акторів, та з 1895 року повністю віддається літературній творчості, покинувши театр. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Іменем талановитого художника-мариниста, який народився в Очакові на Миколаївщині, і, на жаль, прожив всього 35 років, Руфіна Судковського (1850-1885) названа колишня вулиця Гагаріна. Він вчився у духовній семінарії, але кинув її заради навчання в Академії мистецтв. Вже 1871 року він розпочав самостійний шлях художника. Руфін Судковський жив і творив у маленькому містечку на півдні України, однак його картини брали участь у різноманітних виставках, завойовували медали, скуповувались колекціонерами. Бо він був і залишається справжнім співцем моря – моря, яке бачив кожного дня і яке любив всім серцем. Іменем Руфіна Судковського названий Очаківський художній музей – єдиний в Україні музей мариністичного живопису, відкритий у 1982 році, в основу експозиції якого лягли роботи очаківського митця.

Колишній провулок Гагаріна носитиме ім’я українського літературознавця, поета, перекладача, дисидента і «шістдесятника» Івана Світличного (1929-1992). Вперше КДБ його заарештувало у вересні 1965 року, потім за браком доказів його відпустили. У 1972 році Світличного заарештували вдруге, відбувся закритий судовий процес, в ході якого його приговорили до 12 років позбавлення волі (7 років радянських концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву). Він відбував покарання у таборах в Пермській області, став душею табірного руху опору. Його називали «табірною совістю», бо багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус вважав Івана Світличного своїм духовним вчителем. У таборах Іван Світличний пережив інсульт, клінічну смерть, частковий параліч, але винесений радянською владою вирок відбув повністю. Був звільнений 1983 року, але вже не міг брати участь у творчому і громадському житті.