Таємний фронт Херсонської області: як партизани наближали перемогу ЗСУ на Півдні

Успіхів українських військових на Південнобузькому напрямку було досягнуто в тому числі завдяки роботі партизанів у тилу противника.

Історію фермерів із села Широка Балка розповідає Українська правда .

«Вони йшли великими колонами місцями, де ми знаємо всі прямі та об'їзні дороги. Коли ми бачили, що вони заходять у глухий кут, ми точно знали, яким шляхом вони з нього виходитимуть. Тому що ми виросли у цих місцях. Передавали наші координати. І наші потім накривали ці колони артою», – згадує 23-річний Олексій Чечин, який довгий час провів в окупації.

Олексій народився і виріс неподалік Херсона, у селищі Широка Балка, у сім'ї фермерів – батьки та троє синів. Колись давно його село було зимовою стоянкою Перевізської паланки Війська Запорізького.

У перший день нападу РФ хлопці пішли до найближчого військкомату.

– Нам відповіли: “У вас немає бойового досвіду. Чекайте. Покличемо», – розповідає Олексій. – Поки ми чекали, орки вже увійшли до села, – додає він.

Брати вирішили по-своєму воювати.

Патрулювання

Коли слухаєш його розповідь, розумієш, що Олексій та його побратими стали бійцями ЗСУ всупереч тому, що тоді їх не взяли у військкоматі. Бійцями, які працювали в тилу ворога. Також ризикуючи життям, але без зброї.

Діяльність загону, в якому він працював, Чечин ділить на два етапи: до окупації та після. Поки росіяни не увійшли до села, він із братами та друзями заснував невеликий загін, який виконував у селі функції поліції.

"Ми патрулювали, дивилися, щоб ніхто не мародерив", - згадує він.

Шукали дрон для того, щоб розвідувати де росіяни. Знайшли два квадрокоптери, якими з хлопцями поділилися у школах Широкої Балки та сусіднього села.

«Намагалися якомога ближче підійти до росіян, запускали дрони, потім відео упаковували та відправляли нашим», - розповідає він.

Комунікація із ЗСУ спочатку була спонтанною. Хлопці просто передавали дані друзям, яким довіряли та знали, як доставити інформацію військовим. Але згодом спецслужби пояснили їм правильний та ефективніший алгоритм роботи.

«Бот каналу «Миколаївський Ванек» – відправляєш на нього зібрану інформацію, одразу після відправлення всі ці дані в телефоні чи іншому пристрої видаляються, – розповідає генерал Дмитро Марченко, який керував обороною Миколаєва та організовував співпрацю з партизанами з боку вільної частини України.

Такий софт давав можливість партизанам довго залишатися чистими для росіян. Але згодом ворог дізнався про цей канал – швидше за все, «допоміг» хтось із колаборантів.

«Росіяни заарештовували багатьох, але особливо жорстко на допитах били тих, у кого знаходили канал «Миколаївський Ванек», – згадує один із херсонців, який постійно прожив в окупації.

Тоді партизани знайшли інший вихід. Вони ховали смартфони, а коли виходили з дому, брали із собою старі «кнопкові» телефони.

«Тебе зупиняють на блокпості або на вулиці, вимагають показати телефон, даєш кнопковий – і відпускають: нема за що «зачепитися», – розповідає той самий городянин.

Окупація

Коли росіяни увійшли до Широкої Балки, патрулювати село для Олексія та його побратимів стало неможливим. Залишалося хіба безпосередньо підбиратися до позицій ворога. Хлопці вигадали нову хитрість.

– Ми сідали у комбайн, виїжджали у поле. Найчастіше ми вже знали, в якій посадці вони мають позиції, – згадує Олексій. – А дрон був у кабіні комбайна, ми наближалися, запускали дрони та знімали все.

Згадуючи цю нібито фермерську діяльність, Олексій сміється: «Вони тупі, реально тупі, весь час вони були впевнені, що їхні позиції відомі завдяки «Байрактарам» або даним із супутника, але все було набагато простіше».

Найбільше задоволення хлопці отримували, коли бачили наслідки своєї роботи.

Якось на посадку зайшли п'ять їх САУ, ми всі їх спалили (передали дані ЗСУ – УП), потім дивимося – кілька прильотів. Мінус одна САУ, мінус друга – тоді вже інші вони виводять на інші позиції… Точність ударів по позиціях ворога значно змінилася влітку, після того, як на озброєнні ЗСУ з'явилися зразки вже не радянських часів, а сучасніші – HIMARS та гармати «777, - згадує партизанів. - Раніше, коли били старою артою радянського зразка, пристрілка була тривалою – п'ять вибухів повз і лише шостий у ціль. А тепер: один – пристрілка, другий – точно в ціль».

Тим часом жнива закінчилися, і так просто в поле вже не можна було виїжджати – викрили власні методи. Діти почали працювати вночі. Повзли ближче до позицій ворога і запускали дрони. Потім і від дронів відмовилися, щоб не наражати себе на зайву небезпеку. Передавали на Ванек не відео чи фото, а лише координати.

"Нашим координатам довіряли, – згадує Олексій, – тому що все, що ми передавали раніше, було точним".

Допити

Хоча росіяни було неможливо додуматися до методів роботи місцевих, але партизанів постійно заарештовували. Вперше одразу після захоплення Широкої Балки, у березні 2022 року.

- Вони точно знали, куди треба їхати, до якого саме будинку в селі, – згадує Олексій. - Їх був цілий натовп, на двох БТР. Мішки на голову, руки за спиною, пів дня возили десь степами Херсонщини, надвечір привезли до міста. Кричали, вимагали розповісти, на кого в СБУ ми працюємо, ставили навколішки.

Найбільше він боявся за брата – два татуювання. Тризуб на всю спину та перші рядки гімну на правій руці. Йому пощастило – один із окупантів закотив рукав братові і лише на кілька сантиметрів і не дійшов до тієї частини руки, де були терміни гімну. Спину так само переглянули чисто формально, подивилися лише на пару сантиметрів біля пояса.

- Якби він закотив йому кофту трохи вище, все було б одразу зрозуміло. Я не знаю, чи вижив би тоді брат.

Загалом Олексія та його друзів заарештовували вісім разів.

– Били лише на чотирьох допитах, – згадує він. – Зазвичай на ранок після побоїв відпускали.

Чому відпускали? Вся група мала загальну легенду, узгоджену у всіх деталях.

– Ми постійно обговорювали, що ми всі відповідатимемо, якщо нас заарештують, – пояснює Олексій.

Росіяни було неможливо знайти доказів партизанської діяльності учасників загону.

За словами Олексія, типовий допит виглядав так: групу із трьох чи чотирьох полонених із зав'язаними руками заводять у кімнату, садять на стільці. Самі орки (росіяни) сідають за стіл, п'ють горілку, довго спілкуються на побутові теми. Потім без жодних запитань і попереджень одне з них піднімається, бере стілець і починає бити їм першого бранця, що трапився йому на очі. Або залізним табуретом – такі удари були вже кривавішими. Були випадки, коли хлопців катували до смерті. Іноді це були люди, не причетні до підпілля.

Живих хлопців після тортур зазвичай виносили на подвір'я та кидали на землю десь біля окопів. Там вони з зав'язаними руками, виснажені та ледь живі після побоїв, лежали кілька годин.

– Коли хтось «коловся», наприклад, зізнавався, що хтось із його родичів служив чи служить у ЗСУ, людину садили в машину та вивозили кудись, ми більше її не бачили.

Прорив та повернення

Після чергового прильоту від ЗСУ у районі Широкої Балки Олексій із братом вирішили прориватися до своїх.

- Це вже було надто очевидно, - пояснює він, - залишатися там ставало з кожним разом небезпечніше.

Вирішили йти через лінію фронту. Видалили на телефонах усі фото, які могли бути доказом для окупантів, не брали жодної зброї, хоч і мали її. Треба було убезпечити себе у разі арешту.

На фото у телефонах залишили лише фотографії дружин та дітей, щоб підтримати легенду – вони намагаються прорватися до рідних, бо росіяни відрізали всі інші шляхи евакуації.

Повзли полями, вночі, але не помітили відтягнуту позицію ворога – бліндаж для спостереження на відстані 400-500 метрів до українських позицій.

Окупанти помітили хлопців та почали стріляти по них. Одна з куль потрапила Олексію в стопу. Поранених їх відтягли до бліндажу. Там почали допитувати, але командир загону наказав солдатові надати Олексію першу допомогу. Їхній легенді повірили, відвезли на основні позиції.

– Нас допитував якийсь офіцер із ДНР, виявився більш адекватним, – розповідає Олексій.

– Ця війна не потрібна ні вам, ні нам, – сказав хлопцям і відпустив. Брата – додому, а Чечина направили до лікарні до Херсона.

Поранений Олексій тривалий час перебував у херсонській лікарні. Потім його виписали додому, до Широкої Балки. Тільки з приходом ЗСУ партизана евакуювали до Миколаєва, де лікувати було простіше. Принаймні там була електрика.

Виявилося, що Олексію потрібно зробити ще дві операції, щоби врятувати ногу. Він лікується і чекає на повернення дружини з новонародженою дитиною – рідні вивезли її вагітною на вільну частину України ще в березні, і сам Олексій став батьком, коли був в окупації. Дочку свою бачив лише на фото.

– Хочеться в руках її потримати, – зізнається молодий тато.

********

– Діяльність партизанів була вирішальною у битві за Херсон, адже саме завдяки їхній допомозі вдалося знищити дуже багато техніки та живої сили ворога, – вважає генерал Дмитро Марченко.

Він не розкриває дані партизана, який організував канал «Миколаївський Ванек», оскільки його діяльність все ще продовжується.

Після звільнення Херсона Марчело (позивний генерала) особисто об'їхав і Широку Балку, і кілька навколишніх сіл, де працювали інші партизани, які поки не розкривають себе. Подякував усім хлопцям, вручив прості заохочувальні нагороди – шеврони.

– Справжні нагороди будуть трохи згодом, – пояснює «Дядя Діма», як називають його на каналі «Миколаївський Ванек».

Що далі робитиме Олексій та його брати?

– Тепер точно в ЗСУ, брат – найближчим часом, а я – як тільки нога заживе, – каже Чечин.

Звільнення Херсонської області продовжується. Чи постійні вибухи складів та техніки на окупованій частині області – справа рук партизанів? На такі питання ні генерал Марченко, ні будь-хто інший у ЗСУ не відповідає. Режим тиші. Який виявився напрочуд ефективним.