Путешествие на Кинбурнскую косу

Подорож до коси починається з Очаківського причалу. Старий мотобот з дизельним двигуном під спекотним сонцем завантажується туристами та повільно прямує через Дніпровсько–Бузький лиман. Вже через декілька хвилин відчуваєш передчуття пригод. Беріг віддаляється, свіжий вітер зовсім здуває міські запахи, попереду вже видно острів Первомайський.

Оточуючі простори посилюють поетичний настрій і майже годинна переправа не здається важкою чи нудною.

Дніпровське узбережжя коси – це перше обличчя Кінбурну. Тут ще досить звично –верби та оливи підступають майже до самої піщаної смуги. Великі зграї чайок спокійно гойдаються на воді. Рибацькі човни мальовничо лежать на піску. Та за деревами де не де виглядають чи то дах, чи то вікна хат. Але повітря тут зовсім інше. Вже чуєш, що поряд – море. Разом змикаються дві атмосфери – рідний Дніпро та широке Чорне море.

Далі шлях лежить на морське узбережжя. Ґрунтова дорога йде через ліс петляючи між пагорбів. Земля піщана, тому йти по цій дорозі з важкими рюкзаками не просто. Втім достатньо перебратися з проїжджої та розбитої дороги на узбіччя, щоб значно полегшити свій шлях – жорсткий трав’яний покров дозволяє швидко йти без втоми. Цей етап подорожі досить простий – з дороги можна зовсім піти на лісову просіку і вже нею дістатися моря, тримаючись напряму – на південь.

Буквально за півгодини попадаєш зовсім в інший світ – безкрайні простори Чорного моря, блакитне небо і узбережжя в обидва боки – скільки бачать очі. З цього міста вже є вибір – куди йти.

Направо – кінець коси, але до нього ще йти та йти. Коса закінчується піщаним мисом – саме тут течія Дніпра вривається у Чорне море.

Наліво – шлях до серця коси. Там – казкові соснові ліси, мілководні сріблясті озера, які ховаються за високим очеретом, схрони лисиць, та небезпечні тропи кабанів. Там рідко ступає нога людини.

Цей шлях для підготовленого мандрівника. Декілька годин під сонцем, по піску берегової лінії – це те навантаження, якого так не вистачає взимку у місті. Попереду, з права – прозоре море, зліва – степ з високою травою та квітами.

Шлях втомлює. Все частіше треба робити привали для відпочинку. Але кожен привал це не тільки можливість зняти рюкзак зі спини, а й ще нагода умити обличчя прохолодою морською водою, зайти в степ, роздивитися обрій, подихати лікарняним запахом трав. І знову триває шлях.

На початку шляху дерева на узбережжі майже не ростуть. Сосновий ліс невеликим кутом виходить до моря, а потім декілька кілометрів трапляються лише поодинокі оливи. Лише на обрії видно ліс. Ще не так давно був ліс і тут, майже на самому березі, але страшна пожежа знищила дерева та домівки звірів. І досі на цьому місці розкидано обпалені стволи, як нагадування нам, людям, про тендітність природи і нашу відповідальність за її стан.

Нарешті досягаємо кінцевого пункту подорожі – соснового бору, якій є чудовим місцем для стоянки. Встановлюємо намет, розподіляємо місця для господарської діяльності так, щоб не задати шкоди лісу чи трав’яному покрову. Для вогнища треба особливо подбати про місце, так, щоб ні в якому разі полум’я не почало розповсюджуватися. Окреме місце треба організувати для сміття.

Похазяйнувавши, можна вже й відпочивати. А світ навколо до того так зваблює! Що за квіти, що за трави навколо! Які барви, які запахи! Збирання польових квітів – це окремі спогади. У квіткове поле можна занурюватися як у море і виринати через години, скрізь пропахши запахами рідного духмяного степу. Мине подорож, і місто захватить у свій круговорот щоденних справ і клопоту, а долоні ще довго-довго будуть пахнути Кінбурном. Схиливши голову на долоні, вирішуючи виробничі задачі, раптом згадаєш – м-мм-м, Кінбурн.... І знову так захочеться зібрати рюкзаки і вирушити у подорож.

Година за годиною на Кінбурні минають непомітно. Мимо проносяться велетенські коники. Коли їх помічаєш, думаєш – який великий, таких не буває! Намагаєшся підповзти тихо-тихо, та нишком сфотографувати це чудо природи – степового коника. Обережно наводиш об’єктив, обережно наближаєшся... Маленьке шарудіння, а він вже стрибнув і полетів до іншого місця, і ти знову підкрадаєшся до нього, як мисливець за кониками. Таки настигаєш шустрого. І будеш потім у місті роздивлятися фотографії, знову дивуватися та дивувати знайомих цим велетнем коником, як символом могутності природи Кінбурнської коси.

Так минає день – степові трави, квіти, коники, духмяне повітря, яке ввібрало в себе аромат хвої, численних квітучих рослин та розкішного прозорого моря. На узбережжі, ловиш тілом останні сонячні промені і пірнаєш у прогріте яскравим сонцем море. Та ось – сонце наближається до обрію над морем. З моря віє свіжий бриз і поглинає денну спекоту. Становиться прохолодно. Усі барви стають контрастнішими, покриваються наволокою бронзових відтінків спливаючого сонця. І навкруги панує органний рев прибою. Цей прибій буде ревти вже до ранку, він це сигнал – над Кінбурном спустилася ніч. Чумацький шлях засяяв зірками, захопивши віковічним спокоєм. Темрява у лісі згустилася. Пора спати.

Вночі прокидаєшся від шарудіння біля намету. Тиркаючись у тент поруч бігає їжак, котрого привернули запахи їжі. Довго він шукає чого б поїсти і, нарешті, залишає нас у спокої.

Ранок. Куди дівся нічний бриз, замовкає прибій, заспокоїлося все навкруги. Виходиш з намету і знову бачиш інший Кінбурн. Повітря прозоре, свіже-свіже. Море таке спокійне і лагідне, що неможливо втриматися щоб прямо зараз не ускочити у вводу та поплескатися. І уздовж усієї берегової лінії прямують незлічені зграї птахів. Куди вони летять? Навіщо? Чи повертаються потім. Хтозна. Вони вдома. Це ми у них в гостях. Стоїш і дивишся – як над дзеркальною гладдю моря одна за одною прямують по своїх справах зграї диких здоровенних жирних гусей та уток. Щось із дитинства згадується у такі часи. А може й не з дитинства, може це генетична пам’ять українців підказує – це твій дім, твої предки були тут, шануй природу.

Ще вдосвіта треба встати, тихенько вийти з намету та піти до степової криниці по воду, дорогою збираючи лікарняні трави. Треба бути обережним – зранку у траві багато змій. В багатьох випадках це вужі, але трапляються й гадюки.

Потім готуємо сніданок та плануємо день.

Можна сходити до Ягорлицької затоки. Путь не близький, але залишивши поклажу в наметах (під наглядом вартового), можна йти швидко й обернутися за 5-6 годин. Звичайно з собою треба брати воду й трохи їжі.

Так проходять дні на Кінбурні. Поволі відвикаєш від міста. Грубішають п’ятки і соснові голки, якими густо вкрито місце наметового табору, вже не заважають пересуватися. Засмагла шкіра. Волосся на голові стирчіть пружинами від морської солі. Та усіляка міська метушня здається далекою та не справжньою. Може так воно й є, може тут воно – справжнє життя? Отак і гадаєш – чи повернешся ти з Кінбурна тим самим, що кілька днів назад вирушив у подорож. Це на все життя – кохання до Кінбурнської коси, до України, до природи.

Коли настає час прощатися з Кінбурном, перед тим як вийти на просіку, що виведе назад до Дніпра, зупинишся, станеш обличчям до моря і скажеш – я повернуся!

Коротка довідка. Кінбурнська коса входить до Чорноморського заповідника. В 1992 році створено регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса». Загальна довжина коси біля 40 км, найбільша ширина – 8-10 км. Площа – біля 18000 га. На косі налічують приблизно 200 прісних і солоних озер, та численні саги – невеликі урочища в низовинах з ендемічною реліктовою рослинністю. Тут гніздиться майже 240 видів птахів, у тому рахунку – лебеді, рожеві пелікани, гуси, фазани, чаплі, орлан-білохвост та ін. Фауна налічує велику кількість видів, занесених до Червоної Книги.

Дмитрий Удовицкий, livejournal