Втратив 20 кілограмів і отримав майже 20 рубців: військовий із Лисичанська відновлюється після поранення

32-річний Максим Гиренко з селища Мирна Долина, що поблизу Лисичанська, працював інженером-геологом, а влітку 2024 року долучився до ЗСУ. У січні 2025-го під час бою в Курській області Росії він дістав важке поранення: уламки пошкодили легеню, а лікарям довелося видалити частину тонкого кишківника.

Після лікування Максим він більше не зміг повернутися до служби та попередньої роботи. Він звернувся до проєкту «Неопалимі», де йому допомагають лікувати рубці, що залишилися після поранення.

Ми публікуємо його історію в партнерстві з командою «Неопалимих», щоб більше людей дізналися про можливість безоплатного лікування опіків і рубців, отриманих через війну.  

Інженер-геолог став добровольцем

Максиму Гиренку 32 роки. Він родом із селища Мирна Долина на Луганщині. У спогадах про рідний край закарбувався саме Лисичанськ, у якому свого часу чоловік мешкав. До повномасштабного вторгнення працював інженером-геологом: разом із колегами їздив Україною та проводив інженерні вишукування перед будівництвом мостів, вітрових і сонячних електростанцій, а також ліній електропередач.

До липня 2024 року Максим завершив усі проєкти, на яких обіцяв бути присутнім й пішов до свого ТЦК та СП. За тиждень пройшов військово-лікарську комісію, а наступного дня вирушив на базову загальновійськову підготовку.

Після підготовки став до лав Збройних сил України і взяв участь у Курській операції. Військовий наступ на територію Курської області Росії розпочався як раз влітку 2024 року.

Поранення Максим отримав під час бою 7 січня 2025 року. Це сталося близько п’ятої ранку. Його вдалося евакуювати.

«Я втратив багато крові, але весь час залишався при тямі. Намагався підтримувати діалог і з тими, хто був поруч, і сам із собою. Коли мене привезли до стабілізаційного пункту в Суджі, де була велика біла церква, я зрозумів, що все буде добре», — згадує Максим.

Наступного дня він прокинувся в реанімації в Сумах. Під час поранення йому пробило легеню, медики також видалили частину тонкого кишківника.

Після поранення: проблеми зі здоров’ям і лікування рубців

Наслідки поранення Максим відчув не одразу, а приблизно через два місяці. Поки лежав у лікарні, сподівався відновитися й повернутися до служби. Листувався з командирами та побратимами, докуповував амуніцію, яку втратив у бою. Однак після виписки почалися проблеми зі здоров’ям.

Через видалення частини тонкого кишківника Максим мусив дотримуватися суворої дієти й втратив 20 кілограмів. Після поранення легені йому було важко дихати, він постійно відчував біль у грудях і не міг перебувати на холодному повітрі. Також розвинулася хронічна анемія, через яку виникали труднощі з пересуванням. Чоловік страждав від перепадів настрою, постійної сонливості та забудькуватості.

Навіть звичайні поїздки стали для нього випробуванням. Через суворі обмеження в харчуванні Максим мусив щоразу брати із собою їжу, яку готував удома: їсти й пити в закладах він не міг. Пересуватися країною було вкрай важко. Повернутися до військової частини чоловік теж не міг, адже щодня йому доводилося приймати до 15 різних препаратів, щоб підтримувати стан здоров’я.

Зрештою Максима звільнили зі служби за станом здоров’я. Після цього він зосередився на лікуванні. Анемію лікує досі — раз на один-три місяці проходить крапельниці. Інші проблеми зі здоров’ям контролює за допомогою дієти та фізичних вправ. За два роки йому вдалося відновити приблизно половину втраченої ваги.

Повернутися до колишньої роботи Максим уже не може. Вона потребувала фізичних навантажень, роботи просто неба та постійних відряджень, що тепер для нього складно через стан здоров’я. Тож чоловік залишився вдома. Зараз він проходить онлайн-навчання на дата-аналітика, продовжує лікуватися та займається побутовими справами.

До програми зовнішньої реабілітації «Неопалимі» Максим звернувся після звільнення з військової служби. Після поранення та лікування в нього залишилося близько 20 рубців, частина з яких почала заважати в повсякденному житті.

«Вони свербіли, деякі натирались одягом, деякі заважали голитися, а найбільший, на животі, постійно стягувався і після сидіння за столом було дуже важко вставати та розправлятися».

Проєкт «Неопалимі» він знайшов у соцмережах. Після заповнення анкети, надсилання документів і фотографій із ним зв’язалися та направили до клініки-партнера проєкту. Там фахівці оцінили стан рубців і розробили план лікування.

Перші процедури розпочали в день першого візиту. Максиму почали вводити в рубці ферменти, щоб розм’якшити їх і зменшити об’єм. Під час наступних процедур поступово збільшували концентрацію препарату.

Рубці стали м’якшими, але їхній об’єм не змінився. Тому зараз Максимові почали видаляти їх лазером. Окремо фахівці працюють із новим рубцем, враховуючи ризик того, що він також може стати келоїдним.

За даними проєкту «Неопалимі», понад 500 пацієнтів уже отримали або продовжують отримувати допомогу. До програми долучилися 32 партнерські клініки у 17 областях України.

Команда також працювала над Національним консенсусом лікування посткомбатних опіків та рубців — комплексним протоколом допомоги людям із такими травмами.

Для військових і цивільних, які пережили поранення, відновлення часто не закінчується після виписки з лікарні. Воно може тривати місяцями й роками. Тому важливо, щоб люди мали доступ до фахового лікування та підтримки, які допомагають полегшити наслідки травм і повернутися до повсякденного життя.

Життя після та сум за домом

Після повномасштабного вторгнення коло спілкування Максима значно звузилося. З деякими людьми він почав рідше контактувати, бо вони бояться мобілізації. З іншими розійшлися через різні життєві принципи.

Максим вважає, що суспільству варто менше покладатися на інших і брати відповідальність за власне життя та повсякденні справи. На його думку, не слід чекати, що проблеми вирішаться самі собою або хтось прийде й усе зробить. Натомість потрібно бути активними в суспільному та політичному житті.

«Зараз найкращий час, щоб почати жити по-новому. Світ не закінчить війну за нас, бо вона відбувається в нашій країні, а не десь у Європі чи Америці. Нам потрібно завершити її власними силами й побудувати післявоєнну Україну такою, щоб нам у ній жилося добре», — каже Максим.

А ще Максим сумує за домом — місцем, де на нього чекають близькі люди. Зараз для нього — це батьки та дружина з собакою. А саме місто, в якому він виріс, давно перестало бути домом: з 2022 року Лисичанськ зруйнований.

Але він про нього не дуже позитивно відгукується. Згадує, куди б не подивився, бачив бідність, розруху й нещасних людей. Розглядаючи старі фотографії батьків, він міг упізнати більшість місць, де їх зробили 20–30 років тому. Здавалося, що навколо майже нічого не змінювалося, хіба що рекламні вивіски. Найважче було усвідомлювати, що найкращі часи регіону, в якому він ріс, припали на радянський період.

Особливо врізалися в пам’ять слова вчительки української мови та літератури, які він почув у третьому класі:

«Усе своє життя намагалася вирватися з дому. Єдиний реальний шанс був, коли навчалася в університеті. Моє завдання — вивчити вас, щоб ви виїхали й ніколи не поверталися в чорну діру під назвою “Донбас”».

Водночас Максим завжди хотів бачити Донбас економічно розвиненим. Це промисловий регіон із великими запасами корисних копалин, де до 2014 року жило багато людей. Він мріяв, щоб у кожного була робота, облаштований побут і місця для відпочинку. На його думку, коли люди мають можливості для розвитку й дозвілля, у них залишається менше часу на шкідливі заняття.

Яким був Лисичанськ перед великою війною

У 2014 році, згадує Максим, Лисичанськ розділився на тих, хто підтримував Україну, і тих, хто виступав за Росію. Багато людей жили в бідності й піддавалися впливу російської пропаганди, яка переконувала їх, що все погано лише тому, що місто не в Росії.

Коли у 2014-му місто захопили проросійські угруповання, частина жителів, за його словами, раділа й сподівалася, що тепер усе зміниться на краще. Вони вірили, що для цього потрібно обрати Росію, і йшли на псевдореферендум. Водночас, за спостереженнями Максима, були й люди, які закликали не брати в ньому участі, не піддаватися пропаганді та шукати інформацію з різних джерел. Проте таких голосів було менше.

Після боїв і звільнення Лисичанськ почав повертатися до звичного життя, але вже не був таким, як раніше. До 2018 року Максим не помічав значних змін: щоразу, коли приїжджав, здавалося, ніби місто застигло в часі. Лише у 2019 році почали відкриватися нові магазини, ремонтувати дороги й розвивати інфраструктуру. Місто тільки починало набирати темп.

Максим вважає, що на регіон сильно вплинув радянський спадок — зокрема, очікування, що хороше життя має з’явитися саме собою, без власних зусиль.

«Донбас — це величезна територія, яку весь час намагалися відділити від решти світу, якою користувалися некомпетентні люди і яка має величезний потенціал стати щасливим та багатим регіоном України», — каже Максим.

Максим мріє про Донбас, де люди матимуть можливості для розвитку й гідного життя. Сам він віддав частину власного здоров’я на війні й досі проходить лікування.