Ми із чоловіком були разом 20 років. Жили як усі: кохання, скандали, примирення, сюрпризи, знову кохання. Нам вже точно було не нудно, а заразом не було нудно і нашим двом дочкам. Ми ніколи не вміли сваритись тихо, щоб діти не чули. І так само не змогли спокійно розійтися.
Мене звуть Ольга, і я хочу розповісти про те, як зробити життя своїх дітей важчим під час і після розлучення їхніх батьків.
Психологи кажуть, що батьки мають бути для дитини надійною скелею за всіх часів. Ми з колишнім чоловіком такою стіною якщо і були, то недовго. Наші діти були бажаними та коханими, але шлюб не повинен триматися лише на дітях. З роками наші дрібні суперечки стали перетворюватися на гучні скандали, розуміння ставало дедалі менше. Я все сподівалася: раптом щось зміниться, раптом вдасться зберегти те, що ми мали. Але ми швидко віддалялися один від одного.
Думка про розлучення зріла кілька років. І одного разу я таки зробила крок, на який так довго наважувалася. Розлучення було нелегким, але мало хто може похвалитися цим. Мені здавалося, що тепер усе закінчилося і в нас із дітьми почнеться нове життя: без криків, скандалів, у безтурботному щастя. Однак, все вийшло не зовсім так.
Зараз, згодом, я можу перерахувати всі помилки, яких припустилася у відносинах зі своїми дітьми після того, як розлучилася з їхнім батьком. Ні, я не змушувала їх обирати одного з нас і не вчила ненавидіти тата. Однак я робила багато помилок, тим самим ускладнюючи життя своїх дівчаток.
Одного разу дівчата вкотре збиралися до батька. Перед цим ми знову посварилися – тепер це бувало часто. І я почула, як молодша дочка тихо сказала старшій сестрі: «Ходімо швидше. Батько хоч не кричить на нас». Мене немов струмом ударило. Я навіть не помічала, що кричу. Як так сталося, що я стала матір'ю, від якої хочеться втекти? Я промотала в думці весь минулий рік, спробувала подивитись на себе збоку. Від того, що я побачила, стало ніяково.
Я зрозуміла, що весь вільний час завжди присвячувала дітям. І коли вони йшли до тата, я почувала себе втраченою: було незрозуміло, чим мені тепер займатися, про кого дбати. Це було надто: спочатку розставання з чоловіком після 20 років спільного життя, потім з дітьми. Якоїсь миті я ніби втратила не тільки їх усіх, а й себе.
І тоді я вирішила все змінити. Постаралася знайти нові захоплення: пішла до фітнес-клубу та на курси німецької. З'явилися нові знайомі, мене почали частіше кликати на різні заходи. І якщо раніше я завжди відмовлялася, то тепер із задоволенням приймала запрошення. Через кілька місяців більш насичене соціальне життя стало для мене звичним, а періоди, коли діти залишалися у тата, переживалися трохи легше.
Тоді ж ми з дочками почали більше розмовляти. Я іноді розповідала їм, що я відчуваю. Поступово вони почали відкриватися мені. Часто під час таких розмов ми плакали та обіймалися. Згодом нам усім ставало легше.
Знайти золоту середину у спілкуванні з дітьми, коли все твоє життя руйнується, неймовірно важко. Але я зрозуміла, що якщо не зупинитися вчасно, можна зруйнувати їхнє життя. Незважаючи на пережиті труднощі, я не шкодую про розлучення: тепер мої діти повертаються до будинку, де на них чекає спокійна і любляча мама, де немає криків і сліз. У будинок, на порозі якого їм не потрібно збирати всі свої внутрішні сили, щоб відкрити двері і ступити всередину.