На рахунку Юрія Васильєва лише 29 робіт, він так і не зміг стати популярним актором. Але кожна роль, за яку він брався, була буквально прожита ним, адже артист завжди викладався на повну потужність. Голлівудська зовнішність Юрія Васильєва зводила з розуму багатьох жінок, але режисери ніколи не балували його увагою.
Юрій Васильєв народився 1939 року в інтелігентній родині. Його мати була бібліотекарем, а батько — інженером-електриком. Батьки Юрія товаришували з актором Миколою Плотніковим, який часто приходив до них у гості та розповідав кумедні життєві історії. Юра захоплювався тим, як він це робив — з великою пристрастю та емоційністю, і зараз же вирішив стати актором.
Також молода людина хотіла краще розуміти людей, і для цього, на його переконання, треба було вміти перевтілюватися в інші образи. Тато майбутнього артиста хотів , щоб син став інженером залізничного транспорту, але Юрій вже чітко для себе вирішив обрати акторську професію. У 1957 році після закінчення середньої школи він з першої спроби вступив до ГІТІС.
Будучи студентом, Васильєв зустрів своє перше і єдине кохання в житті — Неллі Корнієнко. Їхнє знайомство відбулося в Геленджику, ось так Корнієнко згадувала цей момент: «Одного разу на пляжі я побачила, як він виходив із води. Наші погляди зустрілися на кілька секунд. Вони й вирішили нашу подальшу долю. Зараз згадую, як мене ніби блискавкою пронизало! Щоправда, познайомитися одразу ми не наважилися». Ну а звела їх одна з одною подруга Неллі.
Молоді люди повернулися до столиці, їхні стосунки продовжували швидко розвиватися. Юрій та Неллі зустрічалися три роки, потім стали чоловіком та дружиною. У 1967 році у пари з'явилася на світ дочка Катерина, яка стала для них єдиною спадкоємицею.
Юрій Васильєв із дружиною Неллі Корнієнко
Свою дебютну роль Юрій Васильєв відіграв на останньому курсі навчання у ГІТІСі. Тоді він засвітився у фільмі «Ловці губок», йому одразу довірили головну роль. Дивно, але його партнеркою по фільму стала кохана Неллі Корнієнко, стосунки з якою тоді тільки-но почали розвиватися. Отримавши свої ролі, вони були здивовані тому, що вони мають зображати любовні почуття одне в одному.
Після того, як Васильєв зіграв у дипломній виставі, яку, до речі, оцінили на найвищий бал, молодого артиста запросили на роботу до Малого театру. Там же працювала і Неллі Корнієнко. Спочатку йому довіряли грати лише епізодичні ролі, потім другорядні, головних же ролей у нього ніколи не було. Колега артиста Володимир Сафронов так пояснював причину відсутності у нього головних ролей: «До нього прилипло тавро красеня-чоловіка. Нікому по-справжньому не спало на думку подивитися на те, що цей красень може глибоко і драматично відчувати якісь ролі».
Далі були ролі у фільмах «Вашингтонська історія» (1962) і «Царі» (1964). Після трирічної перерви його запросили на зйомки в картину «Журналіст», в якій акторові дісталася головна роль журналіста Аляб'єва. Режисер фільму Сергій Герасимов вважав за краще знімати у своїх роботах власних учнів, проте побачивши Васильєва на пробах, він зрозумів, що саме цей актор має зіграти Аляб'єва.
Головна жіноча роль у стрічці дісталася Галині Польських, адже саме під неї Герасимов писав сценарій. На екрані Галина та Юрій склали чудовий тандем. Вони настільки правдоподібно зобразили пристрасть, що дружині Васильєва на прем'єрному показі фільму навіть пропонували прийняти валеріанку.
Саме під час роботи над «Журналістом» Васильєв уперше побував за кордоном, адже зйомки деяких сцен точилися за кордоном. До речі, збираючись у робочі поїздки, актор завжди клав у валізу ракетки та м'ячики, бо не уявляв свого життя без тенісу. Васильєв став справжньою зіркою після виходу "Журналіста". Картину тоді переглянуло близько 28 млн людей. Також стрічка удостоїлася "Великого призу" ММКФ.
Артиста впізнавали на вулицях, йому надсилали листи, а режисери почали пропонувати ролі у своїх фільмах. Однак після прочитання сценаріїв Васильєв відповідав відмовою зіграти у тій чи іншій картині. Його колега Борис Клюєв згадував: «Я йому казав: «Юро, треба працювати. Яке це має значення?" Він мені відповідав: «Я не можу опуститися нижче за рівень «Журналіста».
Рідкісні появи на екранах були пов'язані і з голлівудською зовнішністю актора, яка заважала йому, адже тоді кінематографу були потрібні зовсім інші типажі. Дружина Юрія Миколайовича розповідала : «Іноді говорили, що його типаж не зовсім підходить нашому кінематографу. Є такий театральний термін: „фрачний герой“. Занадто красивий, чарівний та аристократичний. Були потрібні інші особи. Натомість фрак та смокінг він умів носити, як ніхто інший».
Після «Журналіста» все в тому ж 1967 році з Васильєвим вийшов фільм «Випадок у готелі», потім у актора була перерва в кіно завдовжки 5 років. У 1970-х фільмографія артиста поповнилася 11 роботами. Його найбільші ролі були зіграні їм у другій половині 70-х років. Тоді він відзначився зокрема у музичному фільмі «Летюча миша» у ролі князя Орловського та у двосерійному телефільмі «Красівець чоловік», де актор зіграв в одному з епізодів.
Мабуть, більшість кіноманів запам'ятала Юрія Васильєва з його блискуче зіграної ролі егоїстичного телеоператора Родіона Рачкова у фільмі «Москва сльозам не вірить» (1979). Можна сказати, що ця роль дісталася Васильєву випадково, адже режисер Володимир Меньшов бачив у ній інших акторів Євгена Жарикова, Лева Пригунова, Олега Видова. Однак всі вони відмовилися від неї, тому що просто не хотіли грати негативного персонажа, так що на цю роль погодився лише Юрій Васильєв. У першій серії фільму він мав зіграти молоду людину, проте самому актору тоді вже виповнилося 40 років.
Дружина Юрія Миколайовича розповідала , що в той час актора довго не знімали, а йому вже дуже хотілося працювати, тому саме тому він погодився на роль. Васильєв як міг надавав мерзотнику Рудику людські риси. Так, актор вимолив у режисера Меньшова взяти крупним планом його обличчя на той момент, коли він уперше побачив екранну дочку. Він так дивився, що глядачі було неможливо не поспівчувати герою.
1981 року фільм отримав премію «Оскар». Театральний режисер Володимир Бейліс говорив про Васильєва так: "Ну не було в ньому зірковості, не було в ньому такого, що він з високо піднятою головою ходив театром, усім своїм виглядом показуючи, що знявся у фільмі, який отримав "Оскар"”.
Надалі його не балували роботою в театрі, тому він погоджувався практично на кожну пропозицію знятись у кіно. Так, у 1980-х Васильєв засвітився у 12 кінопроектах. У 1980 глядачі могли бачити його в образі головного інженера у фільмі «Конів на переправі не змінюють», в 1983 він став керівником оркестру в «Ми з джазу», а в 1985 з'явився в стрічці «Валентин і Валентина» в ролі одруженого коханця.
1992 року Васильєв зіграв свою останню роль у кіно у фільмі «Тільки не йди...». Однак після цього він продовжив активно працювати у театрі. Так, у 1995 році Юрій засвітився у виставі «Бенкет переможців» за п'єсою Олександра Солженіцина. До речі, самому письменнику вдалося побачити цю театральну працю, від якої він залишився у захваті.
Юрію Васильєву вдалося спробувати себе і як театральний режисер. У 1997 році він разом з Юрієм Соломіним поставив «підступність і кохання», в якому зіграв невелику роль у несподіваному образі (ніхто з глядачів його не впізнав), а пізніше — «ліс». Соломін говорив: «Буквально останні два-три роки перед своїм відходом він до мене підійшов і сказав: „Я хочу себе спробувати в педагогічній діяльності, в режисурі. Можна я тобі допомагатиму?“ І як режисер він дуже полюбився акторам».
За кілька місяців до смерті Васильєва режисер фільму «Ловці губок» Манос Захаріас запросив актора та його дружину, які зіграли у цьому фільмі у 1960 році, до Греції. Неллі Корнієнко так згадувала про цю подорож: «Це був подарунок з небес. Все було надзвичайно гарно, урочисто. Нас зустрічали з оберемками білих троянд. Ці таверни, де ми слухали музику і де Юра танцював сиртаки, — як у фільмі 40 років тому».
Юрій Васильєв любив робити все своїми руками. Так, наприклад, він сам збудував будинок у Переславлі-Заліському, починаючи від зведення стін, збирання підлог та закінчуючи кухонними меблями. Актор шалено любив доглядати яблуневий сад і вирощувати овочі. 1993 року донька подарувала батькові онука Миколи, в якому Васильєв душі не сподівався. Актор проводив багато часу з малюком, а дочка Катерина навіть розповідала, що Коля чудово пам'ятає свого дідуся, хоча той пішов із життя, коли онукові було 6 років.
Незадовго до смерті Юрію Васильєву надали звання «Народного артиста». Дружина актора говорила : «Його уражало — мені навіть здавалося це дивним, адже Юра не був пихатим, — що йому довго не давали народного. Усі його друзі з театру вже мали це звання. Я його заспокоювала як могла. "Легко тобі міркувати, адже тобі вже дали звання!" - відкидав він усі мої спроби розрядити обстановку».
Актор пішов із життя 4 червня 1999 року. Напередодні він поїхав своїм автомобілем на станцію техобслуговування. Васильєв провів весь день на 36-градусній спеці і прийшов додому лише ближче до вечора. Після повернення Юрій Миколайович ліг на диван і більше вже не підвівся. Артиста поховали разом із батьками. Юрію Васильєву було 59 років, а виглядав він набагато молодший за свої роки, так що в його смерть довгий час ніхто не міг повірити.
Схожа доля у кінематографі була й у Любові Поліщук. Не можна сказати, що вона мала славу улюблениці режисерів, адже актриса грала переважно в епізодах. Але це не завадило їй стати по-справжньому народною артисткою.