У радянському вихованні було багато позитивних моментів, таких, як поняття про честь, повагу, взаємодопомогу. Але при цьому у спадок від того часу нам дісталися й вельми сумнівні настанови, які в сучасному світі викликають подив. Частина батьків продовжує транслювати їх своїм дітям, зовсім не замислюючись про те, навіщо і чому вони це роблять просто так звично, зручно, зрозуміло.
Ми з повагою ставимося до спадщини минулого, але вважаємо, що деяких звичок радянського виховання давно час позбутися.
Багато хто з нас виріс в атмосфері тотального перфекціонізму, адже «піонер — усім хлопцям приклад» і так важливо було не забруднити помилками високий статус червоного краватки. Тому багато хто досі воліє промовчати, щоб не сказати щось не те, або відмовитися від своєї мрії, боячись потрапити в халепу.
Я навчалася на 4 та 5, причому 5 було більше. Навчалася сама, ніхто не сидів зі мною за уроками. Але як мені це давалося! П'ятірки мали бути завжди! Я, ридаючи, переписувала по 3 рази хатку, якщо раптом помилилася - закреслювати було не можна. Досі пам'ятаю цю фразу мами: «А чому не 5?» — і цей жахливий тон, з яким її вимовляла мати. Дітям ніколи так не говорю. Підтримую. Може, це тільки мої проблеми і діти цього не оцінять, але це мені треба. © Anna Petra / Facebook
Потрібно вміти визнавати за собою та за іншими право на помилку. У мене син навчався у англійській школі. На його прикладі я зрозуміла, яка різниця у навчанні між нашими системами. Для них помилки – це досвід, а для нас – поразка. Тому тут багато дітей бояться ставити питання у процесі навчання, бояться, що їх вважатимуть дурними, бояться глузування від успішніших учнів. А що потім? Нестача знань, а то й тотальна огида до пізнання як такого. © Олена Чепурна / AdMe
Обід без супу в СРСР уявити було неможливо, і досі більшість сімей ця традиція зберігається. Багато хто вважає супи корисними апріорі, навіть якщо в них півкаструлі підсмажені, олії та жирного м'яса з картоплею.
На обід було обов'язково їсти борщ чи суп. Типу: «Шлунок не впорається з їжею. Жиденька є обов'язково. Так йому легше все переварити». Інша їжа на обід була рідкістю. Я не стала у мами та бабусі питати, як харчуються і, ще, ще живі люди в інших країнах. © Лілія Кальченко / AdMe
Щи, борщі, харчо та розсольники із солянками! Наваристі, на кісточці та з сальцем! Не можу без них — щотижня варю каструлю. Наскільки знаю, концепція правильного харчування наші супи до розряду корисних не зараховує (корисніше, мовляв, м'ясні бульйони без усього, овочеві супи та крем-супи), але це так смачно! © Pechkin / AdMe
Багато мам і бабусь досі вважають, що якщо дитину хвалити і підкреслювати її сильні сторони, то вона виросте самозакоханим егоїстом, і ніяк інакше. Насправді розумні компліменти формують правильну самооцінку і багато в чому визначають те, наскільки людина буде впевнена у своїх силах, здібностях та вміннях.
"Мамо, а я красива?" - Запитала я якось. «Нічого особливого, така, як усі!» Так і я жила. З низькою самооцінкою, вперто не помічаючи кількості хлопців, що зітхали по мені... «Це я спеціально тобі говорила, щоб ти не зазнавала!» Якого біса?! © Анастасія Депутат / Facebook
Згадую свою добру знайому з університету. Про таких говорять: "Не красуня, але симпатична". Скільки разів я чула від неї щось на кшталт «Ненавиджу своє тіло!», «Боже, яка я страшна!». Так, батьки хотіли якнайкраще, говорили, де треба над собою працювати, щоб стати «хоч трохи красивішим». І вона працювала, виснажувала себе дієтами (заробивши проблеми зі шлунком та підшлунковою). А потім поїхала до іншої країни жити. Запитую, як їй там, і перше, що чую: «Я тут красуня! Мене тут усі вважають гарною!» Минулого літа вона приїжджала на батьківщину, ми бачилися. Як вона гарнішала! Так само «при тілі», але це приємні апетитні форми, а обличчя просто сяє. А все тому, що їй день у день кажуть, що вона красуня! Вона навчилася любити і приймати себе і реально розквітла. © Anastasiia / AdMe
Глажка білизни свого часу була необхідністю: це дозволяло позбутися клопів і вошей. Тому наші мами та бабусі кип'ятили білизну, а потім годинами стояли біля дошки для прасування. Сьогодні таких проблем у більшості сімей вже немає, а звичка гладити все — від постільної білизни до шкарпеток — багато залишилося.
Ми з сестрою після прання гладили свої труси та майки. Синтетики тоді не було, тільки бавовна. Але навіщо? Мама вважала, що треба пропрасувати... © Shtusha Kutusha / AdMe
Моя мама прасувала майже весь одяг, крім шнурків: джинси, майки, синтетику обов'язково через марлю. Коли я став жити окремо, мені праска за призначенням знадобилася один раз за 5 років, коли я на корпоратив вирішив одягнути костюм із краваткою. А з дошки для прасування виходить чудова підставка під синтезатор. © kin63camapa / Pikabu
Мабуть, майже всі з нас чули про доньку чи сина маминої подруги, які навчаються виключно на відмінно, ідеально заправляють ліжко, грають на фортепіано, малюють і займаються волейболом одночасно і, звісно, ніколи не перечать батькам. Зазвичай ці діти існують лише в уяві батьків, тому що насправді їх ніхто не бачив. Такі порівняння, безперечно, погано впливають на самооцінку дитини і змушують її почуватися непотрібною та поганою.
Я виросла в тіні дочки маминої подруги, яка все робила краще за мене. При цьому заднім числом я розумію, що мамина подруга свою дочку просто сліпо обожнювала і ніколи нічого негативного про неї не говорила. Проблеми у дочки почалися після школи у дорослому житті, чому моя мама страшенно дивувалася, адже така ідеальна дитина зростала! Потім, через багато років, у розмові з іншою подругою моя мама почала захоплюватися її онуком, примовляючи при цьому: «Ну яка розумниця — не те що наш!» Я її обірвала досить різко і сказала, щоб вона не сміла негативно відгукуватися про мою дитину, тим більше, що переваг у неї дуже багато. Мама мені потім сказала, що я їй "відплющила очі". Вона сама росла з переконанням, що дітей не можна перехвалювати, щоб не зіпсувати. І раптом уже на старість зрозуміла, що це неправильно. © Ellen Munck / Facebook
«Чесним трудом великих грошей не заробиш» — ця установка міцно сиділа в головах багатьох радянських людей. Вона формувала негативне ставлення до багатства і ставила людину перед вибором: бути гарною, але бідною чи поганою, але заможною. Однак у сучасному світі, де, наприклад, блогер за допомогою соціальних мереж може за рік заробити більше, ніж його батьки на заводі за все життя, такі установки заважають бачити свої можливості та користуватися ними.
Мені завжди твердили, що великі гроші — великі проблеми і що за чесну працю багато не платять, зате чиста совість. Я панічно боюся великих сум, якихось фінансових заохочень на роботі, адже це все надприбутки, тобто не зароблене, не моє. Якось мені шеф виплатив ₽ 200 тис. за проект, який я вигадала і реалізувала, а він приніс компанії несподівано гарний прибуток. Я їхала додому з цими купюрами в сумці, і вони викликали у мене дикий страх: з такими грошима треба щось робити! У результаті дала їх у борг подрузі, якої не вистачало на нову машину. Вона повертала частинами, і ці гроші просто розчинилися: пішли на продукти, комуналку, одяг. Але не страшно.
У нашому радянському дитинстві багатьох дітей за погану поведінку батьки погрожували віддати «чужій тітці», а за особливо буйні витівки обіцяли викликати «дядька-міліціонера». Здавалося б, подібні методи виховання давно пішли в минуле як архаїчні та марні, проте деякі мами та тати досі ними користуються.
Часто спостерігаю, як медпрацівники жартами та примовками намагаються завоювати дитячу довіру, а за дверима «яжмать» репетує: «Ось не заспокоїшся — віддам тебе тітці-лікарю на експерименти», «Не замовкнеш — підемо укол робити», «Будеш плакати — залишу в лікарні» тощо. Дуже прикро. © AliceStone / Pikabu
Іду вулицею. Попереду «яжмати» з дівчинкою років 3. Іде виховує на ходу. Я проходжу повз, а вона в цей момент каже: «Ось зараз тебе тітка забере!» Я простягаю руку, дівчинка хапається за неї, і ми йдемо разом подалі від очманілої матусі. Причому дитина навіть не озирався. Якось потім дитя розлучилося зі мною. Мабуть, так мати допекла, що хоч з ким — тільки від неї. © GloryEk/Pikabu
Раніше, коли отримати модну річ можна було тільки за блатом або за великі гроші, зовнішній вигляд говорив багато про людину. Але сьогодні, коли зірки та мільйонери ходять у джинсах та витягнутих футболках, судити по одязі безглуздо. Та й навіщо, адже внутрішній та зовнішній світ людини можуть зовсім не збігатися.
До класу сина перейшла дівчинка. Батьки її — дуже заможні люди, власники серйозного будівельного бізнесу. Виглядають обидва як із обкладинки: доглянуті, модні, машина о пів школи. І ось настав той день, коли мами та тата ходять до школи мити-прибирати. Заходжу я до класу і бачу: стоїть ця розкішна білявка та намиває вікна. А потім помітила її чоловіка з моїм - вони меблі тягали. Чоловік такий задумливий був після цього прибирання. Каже, чоловік такий нормальний, не чекав! © Нара / Facebook
Іронізувати над зовнішніми особливостями людини, які вона не може змінити, вважається непристойною. Але багато дітей дізналися про те, що вони лаповухі або кривоногі саме від батьків. Нерідко тата й мами наголошують на недоліках своїх чад, жартують з них, намагаючись прищепити дитині імунітет до цієї теми, мовляв, все одно дражнити будуть, нехай звикає. Але якщо людині весь час навіювати, що воно гидке каченя, то на лебедя він може і не перетворитися.
"Ноги як лижі". Пам'ятаю все життя. Тільки мої ноги та й моя постать — копія матері. Я тут ні до чого, а комплекс на все життя. © елла кудякова / Facebook
«Ніс-ніс-ніс - потім Катя». Цей «невинний» жарт переслідує мене з дитинства і досі. У результаті я ненавиджу свій ніс, соромлюся його моторошно, намагаюся не фотографуватися у профіль і взагалі до людей боком не повертатися, мрію зробити ринопластику. Хоча ніс нормальний. © Катерина Кириліна / Facebook
Хоч би скільки в сучасному суспільстві говорили про синдром відкладеного життя, багатьом з нас він все ще притаманний. Тому гарне плаття припадає пилом у шафі до «особливого випадку», а куплена по акції коробка цукерок відкривається не відразу, а при гостях. Більшість людей, які змусили СРСР, цей синдром у крові, і лише нинішнє покоління починає від нього звільнятися.
"Це для гостей" - коли купується всяка смакота і півроку лежить до чийогось візиту, а ти на неї дивишся і зітхаєш. "Для гостей" ще вішали нормальний туалетний папір і мило краще, а потім їх прибирали і клали найгірше. © egocentricdeer / Twitter
Я все дитинство проходила у величезних шмотках і кошмарно незручному взутті «на виріст». Досі прикро за це, і ненавиджу навіть на міліметр невідповідні речі. Єдиний раз мамина подруга надіслала мені з Польщі туфельки справді мого розміру. Вони були чудові — акуратної форми, лакові, із застібкою на крихітну кнопочку та кокетливим бантиком. Я спала в обійми з коробкою! Але надіти їх дозволили теж лише один раз: «Куди такі ошатні?! Зіпсуєш, подряпаєш, зтопчеш!» Потім туфельки, що ідеально збереглися, политі моїми сльозами, віддали незаможній матері-одиначці з маминої роботи і її дівчинка носила польський шедевр у сільську школу, не особливо з ним церемонячись. © Ena / AdMe
Коли виникає конфліктна ситуація між дітьми, батьки часто поділяються на два типи: в одних свій малюк завжди має рацію, що б він не зробив, а другі вірять чужим словам, а не запевненням власного чада. Діти перших здебільшого виростають самовпевненими людьми з відчуттям власної безкарності, другі ж не довіряють людям і вічно чекають на підстави. По-хорошому в кожній ситуації необхідно розбиратися індивідуально, але довіряти своїй дитині все ж таки необхідно. Адже хто, як не ви?
Було мені тоді 5–6 років. До тата матері приїхала сестра з онуком, той був старший за мене на 2 роки. Увечері нас посадили на кухні пити кип'ячене молоко, а бабусі пішли дивитись телевізор. Я абияк впхнула вміст чашки і побігла у ванну рот прополоскати. Коли повернулася, вислухала на свою адресу дикий репетування і була поставлена в кут (чого зі мною ніколи раніше не робили) години на 2. А все тому, що брат вилив своє молоко в раковину, залишилися білі розлучення, а коли його запитали, він відразу сказав, що я це зробила. Минуло вже 30 років, я давно не спілкуюся із цією ріднею, але осад залишився. © Алла Шатайлюк / Facebook
У двоюрідної сестри майже не було волосся, і їй купили якийсь страшенно дорогий імпортний ополіскувач. Після того, як я помилася, сестра звинуватила мене в тому, що я користувалася її засобом. Тітка почала нюхати мою голову і говорити, що я злодійка. Я підбігла до мами, думала, вона подивиться мені в очі і зрозуміє, що правду кажу. Мама теж понюхала моє волосся і сказала, що вона не впевнена і якщо вони вважають, що я брала, значить, я справді злодійка. Те, що моя рідна мати мені не повірила і не захистила мене, було великим ударом. Я завжди була слухняною. Ніколи їй не брехала. © Наталія Воднєва / Facebook
Більшість наших батьків не вміло відпочивати, а багато хто взагалі вважав це ганебним, мовляв, «ми не барі які, нам колись дивани пролежувати». Установки «все дістається важкою працею» і «тільки лінивий нічого не робить» досі живі в наших людях, тому старше покоління так часто злиться, коли молодь спить до обіду або в телефоні сидить, навіть якщо немає термінових справ.
Найдратівливіше - "Треба орати!". Онлайн-роботу чомусь не сприймає частину старшого покоління як гідну, хоча заробляти на ній можна стільки ж, як і на «очній». © Жебрак духом вареник / AdMe
Досі відчуваю почуття провини, коли витрачаю час без користі. Наприклад, можу вранці поспати, але ні, совість не дає — треба вставати, робити справи. Не кажучи вже про розваги, витрати грошей на себе та заняття своїми улюбленими справами. Як же можна читати книжку, коли посуд митий, а якщо посуд митий, то можна і пил протерти... © Марія Іванович / Facebook
Фрази "А що люди скажуть?" та «Перед сусідами соромно» супроводжували багатьох радянських дітей протягом усього дорослішання. Вчинки, покупки, плани та мрії оцінювалися з погляду того, що подумають інші. Подорослішавши, багато хто так і не перестає орієнтуватися на громадську думку і не може дозволити собі жити в задоволення, тому що бояться засудження.
Я: випадково ставлю на футболці цятка.
Мама: «Ось сама прати будеш, або ходи давай у брудному одязі. Що люди скажуть?!
От уявляю прямо, як я йду вулицею, а перехожі такі: «Ого, класна футболка! Стоп, у неї там цятка в лівому нижньому кутку. Як так можна взагалі? Фі! © sad___alpaca / Twitter
"А що люди скажуть?" - Це найдурніша фраза, яку я чую постійно. "Треба посадити картоплю, а то що люди скажуть?", "Треба завести корову, а то що люди скажуть?" Та нічого люди не скажуть! Їм начхати на тебе, на мене, на інших. Люди собою зайняті. © eijohn_ / Twitter
Нам з дитинства вселяли, що з учителем не можна сперечатися, а старших треба слухатись, адже вони краще знають. Але вік сам собою не є показником високого рівня ерудиції, а робити помилки властиво всім. Безумовне підпорядкування тим, хто народився раніше, не веде ні до чого доброго, адже цим можуть скористатися нечесні люди, яким дитина не зможе відмовити лише тому, що вона молодша.
Якщо людина старша, це не означає, що вона розумніша, краща і гідніша. Подорослішавши, я зрозуміла, що вік не дає жодних привілеїв. На жаль, це обман з дитинства — те, що дорослий завжди правий і розумніший. Незважаючи на все це, старенькій місце в громадському транспорті я, звичайно, поступлюся. © Mari9 / AdMe
Бути «жадіною-яловичиною» в СРСР вважалося дуже соромним, адже люди будували соціалізм, де все мало бути спільним. Але зараз світ живе за іншими правилами, а щеплене з дитинства правило «треба ділитися» ще існує в умах багатьох. Така примусова щедрість формує в дітей віком неправильне уявлення у тому, що й почуття й бажання не важливі і вони повинні віддати свою річ будь-якій чужій дитині лише оскільки та їй сподобалася.
Була в мене улюблена іграшка — сірий заєць на прізвисько Маша. Приїхали до нас на літо дядько з донькою років 2-3, а мені було вже 6. Я завжди своїми іграшками ділилася: мені не шкода, сестричка ж не з'їсть – ну пограє та віддасть. Коли вони збиралися їхати, вона вчепилася в мою Машу. Бабуся стала мене вмовляти віддати, на кшталт «ти ж велика», а дідусь силою тягнув до іншої кімнати. Я в замкову щілину дивилася, як він виміняв у малюка мою іграшку на шоколадку. На бабусю я потім ще довго ображалася, але потім зрозуміла, що це вона в мене ось така добра, не тільки за мій рахунок: свої речі вона так віддавала, якщо кому сподобалися. © Anna Geller-Gorbashov / Facebook
Пам'ятаю, як прикро, коли я була в улюбленому спортивному костюмі, двоюрідний брат сказав, що той йому подобається, і мама змусила мене його зняти і віддати братові. © Lena Virtue / Facebook
Вища освіта у СРСР мало безумовну цінність і відкривало перед людиною нові обрії. Тому старше покоління впевнене, що необхідно отримати диплом вузу, і не має значення, що підліток хоче бути не юристом, а художником чи візажистом. У сучасному світі відсутність заповітних скорин не є перешкодою для освоєння більшості професій, і це здорово.
Мої батьки із вищою освітою. Робота престижна. Я ж у 5 років сказала, що хочу бути перукарем, на що мені було сказано, що цього не буде. І ось через роки навчаюсь на філфаку і розумію, що не моє. Нишком кидаю виш і йду в училище на перукаря. Коли я відучилася і вже працювала, дізналася мама. У сім'ї був грандіозний скандал. Через 8 місяців роботи я купую авто: зарплата хороша. Вже 6 років у цій професії, і не шкодую. І мама зрозуміла, що без копійки в кишені ніколи не залишуся! © «Підслухано» / VK
Сервіс у СРСР був не дуже розвинений, тому наші батьки вміють робити практично все своїми руками чи знають тих, кого можна про це попросити. Їх не лякають складності, зате необхідність заплатити за працю сторонній людині здається надуманою, адже можна якось викрутитися або обійтися. Найчастіше така економія виходить боком.
Мама моєї подруги нещодавно задумала робити ремонт, і це лихо тепер стосується кожного члена її сім'ї та всіх знайомих. Мене вони за старою дружбою запросили поклеїти шпалери, а потім цій епічній жінці спало на думку геніальна думка — купити новий унітаз. Але вантажники це дорого, тому вона запропонувала нам з подругою винести «білого друга» з магазину і підняти його на 3-й поверх хрущовки самотужки. Мовляв, ми свого часу і не таке тягали. Ага, зараз, дякую! Плитку у ванній вона попросила покласти троюрідного племінника - вийшло кривенько, зате недорого. Загалом, я так зрозуміла, ця жінка не заспокоїться, доки не задіє у своєму ремонті всіх знайомих. Проте майже безкоштовно.