Всесвіт у сучасному вигляді існує близько 13,8 мільярда років, але його історія бере початок у стані гарячої та щільної матерії, з якого виник так званий гарячий Великий вибух. У свіжому дослідженні астрофізики зазначають, що за сто років наука накопичила велику кількість доказів цієї теорії, що зробило її загальноприйнятим поясненням походження нашого космосу. Водночас Великий вибух — це не абсолютний початок, а лише одна з фаз розвитку Всесвіту.
Спершу ідею розширення висунули Олександр Фрідман та Жорж Леметр у 1920-х, однак її відкинув навіть Альберт Ейнштейн. Лише відкриття Едвіна Габбла у 1929 році, коли було зафіксовано, що далекі галактики віддаляються від нас тим швидше, чим далі знаходяться, дало серйозне підтвердження розширення Всесвіту.
У 1940-х Георгій Гамов розвинув ці ідеї та передбачив існування залишкового космічного мікрохвильового випромінювання, яке випадково виявили Арно Пензіас і Роберт Вілсон у 1964 році. Спершу вони вважали, що перешкоди створює послід голубів у антені, але саме ця «шумова» знахідка принесла доказ гарячої фази Великого вибуху й стала основою для Нобелівської премії.
Спостереження мікрохвильового фону показали, що ранній Всесвіт був майже ідеально однорідним — відхилення становили лише одну тридцятитисячну. Саме ці мікроскопічні флуктуації стали «зернами», з яких виросли зорі, галактики й планети. Встановлено також орієнтовний «космічний календар»: перші зорі з’явилися через 30−100 мільйонів років після Великого вибуху, галактики — через 150−250 мільйонів, а планети на кшталт Землі — лише після кількох поколінь зірок.
Сьогодні науковці вважають, що Великий вибух був не початком, а наслідком попередньої фази — космічної інфляції, коли простір збільшувався експоненційно. Щодо майбутнього, то вирішальну роль відіграє темна енергія, відкрита у 1998 році. Вона прискорює розширення, і все вказує на те, що космос чекає холодне та порожнє завершення.