На виставці у Хемніце показали твори молодих українських художників, які досліджують ідентичність та крихкість, а також взаємозв’язок між матеріальністю та стійкістю
Уламки лежать на білому постаменті — деформовані скляні блоки, розплавлені на фрагментах відкритого бетонного наповнювача, ніби сильний вогонь вдавив скло у бетон. Зображення, яке виникло в Україні та може свідчити про наслідки російського авіаудару. Це робота Еріка Майєра, який виріс у Франкфурті-на-Одері, є частиною виставки «З чого ми зроблені», куратором якої є Альона Каравай у постіндустріальних залах Wirkbau у Хемніце. На виставці представлені роботи молодих українських та східнонімецьких художників, які досліджують ідентичність та крихкість, а також взаємозв’язок між матеріальністю та стійкістю. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання Tages an Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Каравай, яка раніше працювала куратором в арт-центрі «Ізоляція» у Донецьку втекла до Івано-Франківська на заході України разом зі своєю донькою у 2014 році через війну на Донбасі. Але творчість Майєра не пов’язана безпосередньо з війною в Україні. Німецького митця більше цікавить використання типово соціалістичних будівельних матеріалів, архітектурна спадщина, залишена НДР, та форми, які вона набуває сьогодні.
За його невеликими скульптурами зі скла та бетону на стіні висить чорно-біла фотографія абстрактного бетонного рельєфу східнонімецького художника Карла-Хайнца Адлера. Подряпини, плями від води та рак бетону характеризують поверхню. Інсталяція Майєра показує, що так само, як матеріал змінюється з часом, довкола нього відбуваються і соціальні зрушення.
«Салістіст», що по-українськи означає «Бути залізним», красується на кухлі «Укрзалізниці», яку Дарія Кузьмич поставила собі на коліно, сидячи у ванній та читаючи. У двочастинній відеороботі київська художниця зображує своє повсякденне життя під час війни. Її праве коліно виготовлене із металу, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. В іншій частині відео вона тримає на ньому келих вина, сидячи на дивані у вітальні та розмовляючи із друзями.
Звичайно, йдеться про війну, страх бути вбитою та про знайомих, які загинули у бою, як художниця Маргарита Половинко, яка нещодавно загинула на фронті. У розмову також вклинюються невеликі жарти та анекдоти, що супроводжуються електронними бітами, що луною розносяться по всьому виставковому залу.
У кутку лежить купа землі, що проростає ніжною зеленню навколо 15 невеликих пронумерованих бетонних плит із попередньо змодельованими мотивами. Вони виглядають як мініатюрні надгробки. Неминуче нагадують імпровізовані могили у прифронтових районах України, де ті, хто вижив, ховають своїх близьких.
На стіні позаду напис олівцем, який пояснює, кому присвячені бетонні плити: похованим, мобілізованим чи зниклим.
Яскрава робота Дарії Чечушкової «Квітник» про чоловіків та їхнє тяжке становище у патріархальному українському суспільстві, в якому, особливо під час російсько-української війни, принаймні зовні є місце лише для героїв.
Тим часом Микита Кадан, один із найвідоміших художників України, використовує протез ноги, щоб проілюструвати фізичні наслідки війни для цих героїв: втрату кінцівок.
Гігантська надувна червоно-рожево-жовта зірка висить на стелі у центрі зали, повільно обертаючись. Мінь Дук Фам, син колишніх в’єтнамських контрактників у НДР, надував її феном під час виступу на відкритті та читав тексти про свою зворушливу сімейну історію, яка відзначена досвідом расизму та виключення.
«Втома від дружби», його карикатурна версія ордена Дружби народів НДР поступово втрачає повітря і висітиме під стелею наприкінці виставки, порожня оболонка, якою зрештою виявилися ідеологічні конструкції реального соціалізму.
Бенджамін Грюнер, художній керівник бієнале Pochen у Хемніце, який також ініціював цю виставку разом із Альоною Каравай, прагне створити діалог. Особливо з тими людьми, які виросли у НДР і схильні, як і раніше, сприймати Росію як «старшого брата», з яким краще не зв’язуватися, бо він все одно переможе. Дискусії з цією клієнтурою справді виникають. Ці дискусії не завжди легкі, каже Грюнер, але вони потрібні. Але було б неправильно прирівнювати зміни, спричинені війною в Україні, до процесів соціальної трансформації у Східній Німеччині. Однак ця виставка цього не робить. Натомість, вона ілюструє щирий пошук ідентичності в Україні, яка має відстояти себе від імперіалістичного нападу, і в регіоні, який бореться з розколами після падіння комунізму, і при цьому він не ставить знак рівності.