Гості з Німеччини відвідали багато меморіалів та місць пам’яті на Київщині, а також культурний центр, басейн, школу та дитячий садок
Мер міста Єна (старовинне університетське місто Німеччини на річці Заале, друге за величиною після Ерфурта у землі Тюрингія) Томас Ніцше відвідав із невеликою делегацією Київ, Бровари та Бучу. Незважаючи на ризики, вони хотіли надіслати сигнал солідарності. В інтерв’ю німецькому виданню Der Mitteldeutsche Rundfunk Ніцше згадує зворушливі зустрічі, ночі, проведені у бомбосховищах, та важливість особистої присутності під час війни. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Пане Ніцше, нещодавно ви були в Україні з колегами та співробітниками. Для багатьох це стало несподіванкою. Це була спонтанна подорож чи як вона виникла?
Томас Ніцше: Ми не хотіли, щоб про це знали заздалегідь — просто з міркувань безпеки. Не те щоб ми були такими важливими, як канцлер Німеччини, який оголошує про свої поїздки тільки після того, як вони вже почалися. Ми почали готуватися торік. Дати були призначені ще у січні чи лютому 2024 року. Ми просто сказали, що не можемо більше чекати. Ми маємо резолюцію міської ради про те, що хочемо вступити у солідарне партнерство із Броварами. І завжди було зрозуміло: коли війна закінчиться, ми теж поїдемо туди. Але війна триває вже так довго — і, мабуть, триватиме ще якийсь час. Ми не могли дочекатися, коли вона закінчиться.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Як ви доїхали у Бровари і хто вас супроводжував?
Томас Ніцше: Насправді ми поїхали автобусом Flixbus. Прямі рейси відправляються зі Штутгарта до Києва, а автобуси на шляху зупиняються в Єні. Альтернативою було б сісти на потяг. Але коли у вас є прямий рейс, як цей, і ваш багаж зручно та плоско лежить в автобусі, це була насправді гарна ідея. Я недооцінив 26 годин в автобусі — це болісно. Але ми, мабуть, зробили б це знову. Переліт – це не варіант. Їхати туди самостійно мікроавтобусом теж непросто, тому що ви не можете правильно оформити страховку. Мене супроводжувала невелика делегація. Коли виникає щось подібне, то завжди робимо пропозицію міській раді, аби один чи два міські радники могли поїхати з нами. Крістіна Протманн (Альянс 90/Зелені) та Алексіс Тегер (СвДП) з міської ради були там. Вони стали ідеальним вибором – я так думав заздалегідь, і це підтвердилося дорогою. Ці двоє дуже добре поінформовані, вони знають, як їхати до Східної Європи, і надзвичайно добре знаються на історичних та культурних аспектах. Мій офіс-менеджер Маттіас Беттенхойзер також був там. Колега, який організував, підготував та спланував всю поїздку, українець. Він працює у нашій адміністрації і, на жаль, не зміг приїхати. Але з нами також були дві українки, які мешкають тут, у Єні, та беруть участь у культурній асоціації JenaUA – Ірина Мартинюк та Олена Носовська. Вони не лише перекладали для нас, але й ділилися власним досвідом війни і могли забезпечити культурний переклад, коли це було необхідно. Це було дуже добре.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Офіційний візит означає зустрічі?
Томас Ніцше: Ми провели день у Києві, а також відвідали Бучу та Бровари. Це зовсім поряд, приблизно за 20 кілометрів на північний захід від Києва. Наше місто-побратим Бровари також знаходиться на північний схід, але лише за 25 кілометрів. Програма була справді насиченою. Ми відвідали багато меморіалів та місць пам’яті. У Броварах ми зустрілися із мером, заступником мера, головами департаментів та міськими радниками. Ми відвідали культурний центр та басейн – величезну споруду, олімпійського розміру. Ми відвідали компанію, керуючий директор якої прагне допомагати людям із синдромом Дауна, тому що його син страждає на це захворювання. Ми відвідали школу та дитячий садок, який наразі закритий — це той дитячий садок, у який врізався вертоліт із колишнім міністром внутрішніх справ України Денисом Монастирським та його заступником на борту у січні 2023 року. Дві матері і двоє дітей також загинули. Там нам показали відновлювальні роботи.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Як Ви переживали нічні ракетні атаки РФ в Україні?
Томас Ніцше: Тривога була щоночі. Першої ночі у Києві ми зупинилися у готелі «Україна» просто на Майдані Незалежності. Будильник спрацював о четвертій годині ранку. У мене не було зі собою піжами — тільки спідня білизна. Ми сиділи на четвертому підвальному поверсі — з дверима, які, мабуть, витримають ядерну війну. Через півтори години пролунав сигнал відбою. І ми почали нервувати, оскільки знали: якщо це триватиме надто довго, то не відбудуться наші заплановані зустрічі.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Як місто Єна допомагає Україні під час війни?
Томас Ніцше: Гроші і товари – це одне. Але ще важливіше бути мультиплікатором тут на місцевому рівні. Ми бачили, що там відбувається. А потім ви читаєте оповідання на кшталт «Хто насправді агресор?» зовсім іншими очима. Тоді ви по-іншому підходите до дебатів. Це те, що ми робимо зараз — мої два супутники із міської ради і я. На останньому засіданні міської ради було багато дискусій із цього приводу. Таке ставлення до українців – це зобов’язання для мене: ми не повинні здаватися тут. Звісно, важливою є дуже конкретна допомога. Наприклад, ми відправили медичний пристрій, який коштував кілька тисяч євро за допомогою федерального фінансування. Якщо ми зможемо зробити щось подібне ще один раз чи двічі — це буде чудово. Також плануються програми обміну. Школа у Броварах хотіла б розпочати обмін учнями негайно. Перші групи прибудуть влітку 2025 року, як і в наше місто-партнер Лугож у Румунії. Однак нам потрібні школи тут, аби брати участь. Ми стукали у багато дверей.
Der Mitteldeutsche Rundfunk: Як візит в Україну вплинув на Вас особисто?
Томас Ніцше: Я ніколи не був у зоні воєнних дій. Ми не були на передовій, але один тільки додаток із попередженням про повітряну тривогу дає вам уявлення про це. Це відрізняється від того, коли ви прочитали б в Інтернеті чи подивились по телевізору. Коли ми були у Бучі, до мене підійшов чоловік похилого віку. Він зрозумів, що я німець. Він не хотів відпускати мою руку. Нам навіть не треба було розмовляти.