Питання про справжні масштаби Всесвіту знову опинилося в центрі уваги наукової спільноти. Як з’ясував T4.com.ua, нові дані астрофізичних спостережень дозволили детальніше візуалізувати справжнього гіганта нашої Галактики — зірку Stephenson 2-18, чиї розміри кидають виклик звичним законам зоряної еволюції та змушують переглянути межі фізично можливого.
Зірка, яку сьогодні вважають абсолютним лідером за розмірами, розташована на відстані близько 20 000 світлових років від Землі в сузір’ї Щита. Stephenson 2-18 належить до класу червоних надгігантів — об’єктів, що перебувають на фінальній стадії свого існування. Її габарити настільки величезні, що вона фактично наближається до теоретичного ліміту, за яким зірка ризикує розпатися під власною вагою та тиском внутрішнього випромінювання.
Щоб зрозуміти велич цього космічного титана, варто порівняти його з нашою Сонячною системою. Радіус Stephenson 2-18 становить приблизно 2150 радіусів Сонця, що створює фантастичну картину: якби ми помістили цю зірку в центр нашої системи, її зовнішня оболонка поглинула б не лише Землю та Марс, а й велетенський Юпітер, сягнувши орбіти Сатурна. Різниця в масштабах стає ще очевиднішою через швидкість світла. Якщо навколо екватора Сонця промінь проходить всього за 14,5 секунди, то для повної подорожі навколо Stephenson 2-18 йому знадобилося б близько дев’яти годин виснажливого польоту.
Найбільш приголомшлива цифра стосується внутрішнього простору зірки. Оскільки об’єм кулі зростає пропорційно кубу її радіуса, математичні розрахунки дають результат, який важко усвідомити людським розумом. Всередині Stephenson 2-18 теоретично могло б поміститися близько 10 мільярдів таких зірок, як наше Сонце. Для наочності можна уявити Сонце як маленьку горошину — у такому масштабі цей гіпергігант мав би розмір колосальної купольної споруди, наприклад, величного кафедрального собору.
Попри неймовірні об’єми, Stephenson 2-18 не є пропорційно важкою. Це зірка на пізній стадії своєї еволюції, яка вже вичерпала запаси водню в ядрі й почала стрімко розширюватися, інтенсивно скидаючи зовнішні шари. Її фотосфера надзвичайно розріджена і фактично є розпеченим вакуумом, що в мільйони разів менш щільний за повітря. При цьому, попри колосальну яскравість, яка у 440 000 разів перевищує сонячну, її поверхня залишається відносно холодною — близько 3 200 К, тоді як поверхня нашого світила нагріта до 5 778 К.