16 квітня 2024 року не стало відомого українського публіциста Дмитра Капранова. Він передчасно пішов з життя через хворобу серця. Письменнику було всього 56 років.
Напередодні роковин смерті Дмитра Капранова OBOZ.UA поспілкувався з його братом-близнюком Віталієм Капрановим. Найближчий родич та друг Дмитра розповів, як він та їхня велика родина переживають важку втрату.
– Віталію, як пройде день пам’яті по Дмитру? Яким ви його собі запланували?
– У нас на півдні (брати Капранови родом з Очакова Миколаївської області. – Ред.) годиться вшановувати пам'ять померлих напередодні дати, коли людина пішла. Ми вже відбули поминальний обід. А завтра, на роковини, поїдемо на кладовище. За цей рік вже встановили пам'ятник, зараз облаштовуємо.
– На своїй сторінці в Facebook ви розповідали, що робили його власноруч.
– Так. Написав, що довелося опанувати нові інструменти, але, здається, впорався. Звісно, я не майстер цієї справи, але це, мабуть, мінімум, який можу зараз зробити. І взагалі стосунки зі смертю, стосунки з мертвими – це те, що, на мій погляд, не варто перекладати на плечі інших. Звісно, є інституція – церкви, священники, традиційно ми їм це довіряємо.
Але оскільки у нас із братом унікальна ситуація, ми фактично – єдине ціле, то в цьому питанні не можу звірятися на інших людей. Тому вирішив, що спробую зробити пам'ятник власноруч. Далі все просто: ми з Очаківщини, зі степових скіфських країв, тому за основу ми взяли (це "ми" в мене автоматично виходить, і, думаю, так буде завжди) скіфську бабу як символ нашого півдня. Знайшов хорошу каменюку, привезли її. Я не скульптор, не архітектор, не уявляв собі, як оброблюють камінь, але щось дивився на YouTube, до чогось сам доходив у процесі роботи. Камінь оброблювати, як виявилося, не така проста справа. Дочка допомагала з дизайном – вона професійна художниця.
І так потрошку працював – це зайняло десь пів року. Щось не виходило – пробував по-іншому. І в результаті вже десь два тижні як встановили пам'ятник. Як майстер я навмисно не намагався вдавати з себе Мікеланджело, оскільки наші скіфські скульптури за стилем – це примітивізм. Ну і головне в цій роботі – символізм. Перше – це скіфська баба як символ, основний абрис – козацьке обличчя. Далі – кобза, бо ми займалися музикою, це одна з граней нашої творчості. Книжка – як основний носій портрета. Меч – копія зі скіфських малюнків. Ну і зірка восьмикутна – як символ приналежності до української культури. Напис "Брати Капранови" і дати життя – це для розуміння того, що я вже теж завершив свій шлях.
– У коментарях до цього допису в соцмережі прихильники просили вас залишити на обеліску лише ім’я та портрет Дмитра…
– На превеликий жаль, рік тому брати Капранови припинили існування, сьогодні є лише один брат. Я буду намагатися довершити те, що ми почали, але розуміючи, що брати Капранови і брат Капранов – це різні речі. Я написав на пам'ятнику правду: "брати Капранови" – це явище, яке, на превеликий жаль, фінішувало минулого року. Я буду намагатися підтримувати бренд, робити все, що ми задумували. Є дуже багато незакінчених проєктів, буду намагатися їх довершити, наскільки мені вистачить сил.
– Чи відпустило вас хоч на краплину горе за цей рік? Змогли змиритися з тим, що відбулося?
– Ні, це неможливо. І дуже складно пояснити людям, які живуть по одному, бо в нас із братом ніколи такого не було. Я перший рік в житті живу один – і мені неймовірно важко. Знаєте, всім вам, людям, які живуть все життя по одному, дуже співчуваю. Це складно, неможливо… Ми горіли одними ідеями, спільно творили державу, працювали вкупі, разом за все відповідали. Зараз я лише продовжую імітувати життя. Постійно перебуваю в діалозі з братом, намагаюся подивитися на все його очима. Думаю, що пам'ятник він би схвалив, благословив би те, що я роблю. Мне це тішить. А щодо душевного болю, то це ніколи не попустить. Я на таке навіть не сподіваюся. Але і не готовий жити один, не хочу. Так чи інакше, скільки мені відведено, буду жити заради нас вдвох. Проте сьогодні я одною ногою на цьому світі, іншою на тому – так і живу.
– Чи приходить він до вас у снах, якихось знаках?
– Він від мене ніколи не йшов, поруч зі мною. Я з ним постійно спілкуюся, звіряю думки, щось уточнюю. Це дуже складно пояснити – ми завжди спілкувалися на рівні підсвідомості. І наразі я не припиняю з ним спілкування ні на мить. Звісно, абстрактно – і це не дуже просто, бо в реальності це була зовсім інша історія. Розумієте, ми маємо справу з особливим випадком у житті, коли люди народилися вдвох як один.
– Свого часу я записала кілька інтерв’ю з вами, але ніколи не знала, з ким розмовляю – з Дмитром чи Віталієм, а коли перепитувала, чула у відповідь, що це не важливо.
– Це насправді так. Ну дивіться, от у дитинстві ми народилися вдвох у пологовому будинку. Принесли додому дві однакові ляльки, загорнуті в пелюшки. Який шанс, що їх не переплутали, причому не один раз? Та нас плутали сто разів! Тому не знаю, хто помер насправді. Можливо, помер я. Те, що ми говоримо, що не стало Дмитра – це певною мірою умовність. Були брати, залишився один. А як там звати? Віталій? Дмитро? Це десята справа.
– Як живе ваша велика родина (брати з дружинами, теж близнючками, та дітьми свого часу оселилися в одному будинку в передмісті Києва. – Ред.)?
– Старші служать у ЗСУ, Андрій у нас вже майор, Дмитро – капітан. Вони мобілізувалися відразу, коли прийшли повістки. Сказали: батьки, ми підемо, навіть не вигадуйте нічого. Ми, правда, і не збиралися вигадувати. Вдома у нас живуть біженці з Херсона – сім'я головного режисера Херсонського театру Сергія Павлюка. Тож у нас тепер є ще п'ятеро дітей. Ми з Павлюками вже три роки разом і, не повірите, жодного разу не посварилися. Слава Богу, будинок великий – всім вистачає простору.
Нашу батьківську хату в Очакові розбомбили. Тобто все як у всіх: згублене житло, втрати, горе, біженці, служба в ЗСУ. Ми така середньостатистична українська родина, уособлення цієї війни. Наш тато теж помер вже після повномасштабного вторгнення. Він пішов приблизно за рік до Дмитра. Зараз у нас роковини за Дмитром, а в травні – два роки, як не стало тата. Війна катком проїхала і розчавила все, що могла… Може, розчавить ще щось, я не знаю.
– Скажіть, чи був шанс врятувати Дмитра?
– На превеликий жаль, ні. Навіть нема на кого нарікати, окрім Господа Бога. Це був розрив аорти – таке не рятується. Тут нема сенсу думати, що було би, якби… От так сталося і все. Хоча цілком зрозуміло, що якби не війна, він би ще прожив. А так нерви, стрес – ви ж розумієте. Звісно, це вбивство, хоча не бойова втрата. Скільки зараз таких смертей, не спричинених прямим влучанням? І онкологія в людей загострюється, і хронічні хвороби. Вам будь-який медик скаже, що, на превеликий жаль, ситуація зараз патова. Я впевнений, що якби не війна, Дмитро був би з нами.
– Як живеться нині дружині Дмитра?
– Ви ж, мабуть, знаєте, що у нас дружини – теж близнючки, все життя разом. Дружина Дмитра ніколи не залишається самою, поруч завжди сестра. А я намагаюся створити атмосферу в домі, щоб вона не так сильно відчувала різницю в тому, як було і як стало зараз. У хаті є господар, за все відповідаю – щоб було що їсти, пити і так далі. Стараюся виконувати один за двох всі родинні обов'язки. Ми з дружиною намагаємося створити відчуття, що багато чого змінилося, але ми поруч. Всі разом, бо, зрештою, ми ніколи і не жили окремо – весь час вкупі. Діти нас називали завжди "мамами" і "батьками". Звісно, їй важко, але додаткові важелі у вигляді сестри частково компенсують цей біль. Вона має поруч не одне плече, а два – і сестри, і моє, сподіваюся, це допоможе з часом їй впоратися.
Раніше OBOZ.UA розповідав, як друзі та колеги на прощанні з Дмитром Капрановим згадували про нього. Зокрема, режисер Михайло Іллєнко розповів, що Дмитро Капранов за місяць до смерті мав складну операцію: "Він пережив операцію на відкритому серці, був у комі. Але коли його побачив після лікарні, трохи заспокоївся, бо мав кращий вигляд, ніж до операції. Подумав: ну, слава Богу, все добре. Бо там було все дуже серйозно. Телефонував Віталію: "Як?" Казав, що ситуація складна, все на межі. Потім зв'язуюсь з ним, розповідає, що лікарі витягли його. Пізніше я йому теж телефонував, коли він вже увімкнув свій телефон. Це було місяць-півтора тому. Операція була невідкладна – інших варіантів не було. Після лікарні він проходив реабілітацію вдома".
"У 2000-х роках дуже мало було українських книжок, але не тому, що не було класних письменників, справа в тому, що все було тотально русифіковано, – розповідав екснардеп Андрій Іллєнко. – Усе підім'яла під себе Росія – у російську мову вкладалися величезні кошти. Все робилося для того, щоб українська просто зникала. Але завдяки таким людям, як Капранови, вдавалося протистояти навалі. Яскравий приклад – їхнє видавництво "Зелений пес", що в той період вперто друкувало українськомовні книжки, які допомогли нам закласти фундамент усього культурного відродження, яке маємо зараз. І не тільки це. Важко пригадати знакову подію в культурному просторі України за останні десятиріччя, де б не було братів Капранових – як організаторів, учасників, меценатів, популяризаторів.
"Коли почав з’являтися українськомовний YouTube, попри те, що вони – люди друкованого слова, стали одними із перших, хто почав робити класний український контент, – продовжував Андрій Іллєнко. – Створили історичний канал "імені Т. Г. Шевченка", що має величезні перегляди. Як не візьми, але на кожному повороті історії вони були з Україною, в перших рядах. Ще в 90-х заклали цеглинки української ідеї, які дають результат навіть через десятиліття. Так добре, що нарешті так сталося, що бути українцем – це сьогодні норма, очевидні речі. Але 20 років тому було не так. Тоді була тотальна "какая разніца". Їм казали: "Диваки! Вигідніше творити російською – всі гроші там". Все було російськомовне – книговидавництво, попса, фільми. Все було задавлено російськими грошима, перекупали українських культурних діячів, робили з них мумій російськомовних. І Україна людей цих втрачала. А Капранови тим часом продовжували створювати українське українською. Причому стильно, модно, з гумором".