Включивши радіоприймач на середніх хвилях, в районі хвилі 200 метрів можна було приймати безліч радіостанцій, що транслюють різноманітну музику: Аркадія Северного, Висоцького, пісні власного твору під акомпанемент гітари, баяна і балалайки, Beatles і Deep Purple - все, що було заборонено…
У п'ятдесятих роках ХХ століття, у зв'язку з настанням політичної відлиги та загальним зростанням добробуту громадян різко посилився інтерес до радіо.
У минулі історичні періоди сам факт володіння радіоприймачем з одного боку завжди міг спричинити донос у відповідні органи, мовляв «через стінку чути мову нерадянською мовою», а з іншого характеризував власника як заможну людину.
На самому початку війни взагалі всі радіоприймачі, що перебувають у приватному користуванні, були вилучені, для полегшення боротьби з ворожою пропагандою і як ресурс комплектуючих для військового виробництва.
Не випадково, після 1945 року солдати-переможці вивозили з поваленої Німеччини не тільки мотоцикли, велосипеди, швейні машинки, а й багато тисяч відібраних у населення «трофейних» радіоприймачів.
Разом з тим, промисловість СРСР, що встала ні мирні рейки, виробляла все більше і більше, хоча і недешевих, але більш менш доступних апаратів. Після війни було відновлено випуск популярного журналу «Радіо» і в ефірі почали з'являтися короткохвильовики. Однак, отримання дозволу на вихід в ефір супроводжувала тривала та тяжка бюрократична процедура.
Крім того, радянські короткохвильові люди знаходилися під тотальним ідеологічним пресом і контролем, досить сказати, що їм до кінця п'ятдесятих років дозволялося проводити радіозв'язки тільки всередині країни і з країнами так званих «народних демократій», тобто сателітами СРСР.
Пережитки цього стану зберігалися до кінця соціалістичної епохи у вигляді неодмінного членства в ДТСААФ, необхідності отримувати окремий дозвіл на роботу з іноземцями та заборону на передачу в ефір навіть власної адреси та телефону. Як результат, із середини п'ятдесятих років в ефірі почали з'являтися кустарні незареєстровані станції, але радіохуліганами їх тоді ще не називали.
Протягом березня – червня 1960 року Президії Верховної Ради всіх союзних республік ухвалили укази «Про відповідальність за незаконне виготовлення та використання радіопередаючих пристроїв».
Відповідальність передбачалася така: заходи суспільного впливу чи адміністративна відповідальність у вигляді штрафу з конфіскацією апаратури.
Сам термін – радіохуліганство з'явився в СРСР з 3 липня 1963 року, коли, дотримуючись вказівок Пленуму Верховного суду, суди нижчої інстанції стали виносити вироки за використання незаконно діючих передавачів (НДП) за тією ж статтею, за якою кваліфікувалося звичайне, побутове хуліганство. коштів, а саме в частині другій статті 206 КК РРФСР та за відповідними статтями КК інших союзних республік.
Критеріями початку кримінального переслідування порушника служив не просто незаконний вихід в ефір, а «навмисні дії, що виразились у віданні по радіо передач, пов'язаних з проявом явної неповаги до суспільства, з бешкетування, що грубо порушують громадський порядок, або створюють перешкоди радіомовленню та службовому радіозв'язку».
«Шарманка» - хуліганка
Радіохулігани в СРСР з'явилися приблизно в середині 50-х років. В ефір радіоаматори-нелегали виходили за допомогою саморобного пристрою - "приставки" або "шарманки" (також машини, машинки, марахайки). Так на жаргоні називався стаціонарний радіохуліганський передавач, що виготовляється кустарним способом для нелегального радіомовлення та радіозв'язку у верхній частині СВ діапазону (вище 1500 кГц). Виготовити такий найпростіший передавач міг навіть підліток. Благо, тоді всюди відкривалися шкільні радіогуртки.
Підключалася "саморобка" до підсилювача низької частоти, як правило, до лампового приймача або програвача. Такий апарат забезпечував чутність станції у радіусі кількох кілометрів.
Основним заняттям «кишенькових злодіїв» було «ганяти музику». Радіохулігани 50-х крутили «рок, що отруює душі молоді», рок-н-рол і бугі-вуги, а також інший згубний вплив Заходу. «Я працював у 71-73 роках, – розповідає Костянтин Воронезький, – Пам'ятаю оператора „Директор цвинтаря“, зв'язувався з ним.
Десятки голосів викликали один одного на зв'язок своєрідними мантрами: «Усім вільним, тут „Мойдодир“ хтось чує, прийом».
У випадку, якщо хтось відгукувався на виклик, слідував рапорт про прийом, силу сигналу в 120% із захлестом - найвища оцінка сили прийому, заснована на показниках індикатора налаштування побутового радіоприймача.
Про свої заняття згадую лише з теплом. Якщо не торкатися проблем етики при роботі в ефірі, пов'язаних з матірщиною та безтактним приземленням на частоти далеких операторів, коли зв'язок між операторами ще не завершений, вважаю, що цей досвід для цілого покоління був неоціненним. Адже виходами в ефір займалися сотні та сотні молодих людей, для яких це було початком та основою для вибору професії.
Робота в ефірі була ще й засобом обміну досвідом та засобом спілкування, що вкрай важливо у юному віці. Безперечним фактом є й те, що тоді молодь відчувала дефіцит, голод у прослуховуванні музики.
Я володів скарбом у вигляді магнітофона „Гінтарас“, в якому для економії плівки було переточено шків для введення швидкості 9 см замість 19 см… Крутили в ефір усі, від передачі „Алло, ми шукаємо таланти“ та пісень із рентгенплівок типу „Портрета роботи Пабло Пікассо“ до „Діп перпл“, „Зепелінов“ та досить рідкісних „Муді блюз“, „Вархорс“.
До речі, за радянських часів існував ще один різновид радіохуліганства. Справа в тому, що квартирні радіоточки-«брехунці» за часів СРСР щодня з 14.00 до 15.00 замовкали на обідню перерву. Цією годинною паузою і користувалися провідні радіохулігани.
Ці умільці ніяких радіопередавачів не майстрували - підключали до мережі вихід підсилювача і гнали свою улюблену музику. Крім підсилювача таким меломанам достатньо було мати магнітофон і два дроти. В результаті ціла хата могла слухати те, що транслював радіохуліган. Завдяки подібним обіднім включенням багато дніпродзержинців і дізналися про існування рок-музики».
Убеленные сивиною колишні порушники радіоефіру іноді з ностальгією згадує ті часи. «Радіохуліганами були майже всі хлопчаки у нашому дворі, – розповідає колишній дніпродзержинець, а нині мешканець німецького міста Аугсбург Леонід Шипельський. - З рук в руки передавалася схема найпростішого середньохвильового передавача: високочастотна котушка, варіометр – конденсатор змінної ємності, ще по парі дрібних деталей – опорів та конденсаторів, а також електронна лампа-пентод або тріод.
Деталі можна було витягти зі старого радіо, виміняти в інших або купити все в тому ж магазині «Культтовари». Особливо екзотичним чином добувалися мікрофони.
Хтось просто відпилював половину телефонної трубки та використовував її нижню, мікрофонну частину. Хтось - витончений пластмасовий і дуже поганий мікрофон, який продавався в комплекті з будь-яким магнітофоном. Це було в 1964-65 роках, коли тільки з'явилися транзисторні приймачі „Атмосфера“, „Турист“, Селга”.
Покарання рублем
Пік розквіту радіохуліганства припав на 1960-70 роки. Тоді, налаштувавши радіоприймач на середні хвилі (як говорили, «за 200 метрів у край шкали»), можна було почути бітлів, ролінгів, Висоцького – все, що за тих далеких часів було заборонено. Також у ході були пісні свого твору під акомпанемент гітари.
Окрім забороненої музики, щодня в дніпродзержинському радіоефірі можна було почути десятки різних голосів. "Вільний оператор", "Чорна мітка", "Соловей", "Чорна кішка", "Пересмішник", "Стрілочник", "Борода" - які тільки позивні не винаходили собі доморощені ді-джеї в ті часи, коли це слово навіть у нашому лексиконі не існувало.
Добропорядні громадяни таврували ганьбою радіохуліганів і вимагали залучати їх за всією суворістю закону. Наприкінці 60-х термін «радіохуліганство» отримав своє визначення в Кримінальному кодексі: «навмисні дії, що виразились у віданні по радіо передач, пов'язаних з проявом явної неповаги до суспільства, з бешкетування, що грубо порушують громадський порядок, або створюють перешкоди радіомовленню та службовому радіозв'язку ».
Покарання за «хуліганство із застосуванням технічних засобів» варіювалося від грошового штрафу до півтора року позбавлення волі. Найчастіше обмежувалися карою «рублем». За перше правопорушення штрафували на 10-50 рублів, частіше на 50 - сума на ті часи чимала. За повторне – на 50-150 рублів. А що таке 150 рублів? Не всі в ті роки мали таку місячну зарплату.
Пеленгатори на базі УАЗу
Уникнути покарання вдавалося далеко не багатьом. По-перше, «радіохуліганів» виводили на чисту воду їхні добропорядні сусіди – скарги на тих, через кого екрани телевізори покривалися смужками, що бігають, надходили в міліцію регулярно. По-друге, координати радіохуліганів спеціальні службові «уазики» пеленгували з незвичайною точністю.
Після зловісного дзвінка у двері та фрази «Відкрийте, міліція!» радіохуліганам залишалося небагато – або викидати видерту з м'ясом, ще розпечену «кишеньку» у вікно, або судорожно розпихати все обладнання по затишних місцях. Нерозторопних хуліганів чекала повна чаша відплати. У спійманого підпільного радіоаматора конфісковували всю готівкову апаратуру: «шарманку», приймачі, радіоли, магнітофони, телевізори… аж до праски. (Це не жарт).
Радіопеленгатор «Сойка». Пристрій, призначений для визначення напрямку на працююче джерело короткохвильових передач у ближній зоні. У 1960-1970-і роки використовувався для потайного пошуку розташування радіопередавальних пристроїв.
Офіційний орган ДТСААФ – журнал «Радіо» періодично публікував страшилки про згубність цього явища; збитих ешелонах поїздів та ескадрилій літаків, про морські судна, які не зуміли передати сигнал SOS.
Складність отримання дозвільних документів перешкоджала більшій частині радіоаматорів мати легальний статус короткохвильової печі та під наглядом контролюючих органів та інституту «стукацтва» проводити сеанси радіозв'язку на коротких хвилях.
Але ті, хто зміг пробитися через різні перепони та маючи чисту біографію, отримали хорошу школу і змогли себе реалізувати на ниві радіоспорту, досягти високих результатів у змаганнях та здобути престижні DX дипломи.
Наведено принципову схему аматорського радіопередавача, що працює в діапазоні середніх хвиль (СВ) з амплітудною модуляцією.
Як відомо, середні хвилі радіомовного діапазону вже залишили багато радіостанцій, остаточно перейшовши на УКХ. І на це є цілком об'єктивні причини. Ось я вчора увімкнув приймач на СВ (MW), і окрім атмосферних шумів нічого не почув.
Щоправда, ввечері щось ледве прослуховувалося дуже здалеку, і зовсім незрозумілою мовою. І ось, наше шановне Федеральне Агентство Зв'язку вирішило пожвавити обстановку, і виділити для індивідуального радіомовлення смугу частот 1449-1602 кГц, тобто «верхівку» СВ радіомовного діапазону. Що саме собою, дуже розумно, хоча й пізно.
24 квітня цього року Федеральне Агентство Зв'язку розіслало інформаційні листи на цю тему всім зацікавленим, на їхню думку, особам. Бажаючі вивчити питання максимально повно можуть звернутися на сайт cqf.su. Вся документація там є або посилання на неї.
Стисло справи в тому, що індивідуальне радіомовлення в РФ тепер офіційно дозволено. Можна самостійно розробляти, виготовляти апаратуру для індивідуального радіомовлення та вільно публікувати ці розробки в радіотехнічній літературі.
Що потрібно знати радіоаматору, який побажав випробувати себе у справі індивідуального радіомовлення:
Як би там не було, але «творчість поперла». Ну, як же, така нова тема для застосування обпалених паяльником рук та прокопчених каніфоллю мізків! І ось що, особисто у мене, «виперло»:
За довгі роки існування радіоаматорства було створено та опубліковано безліч схем передавачів для роботи в діапазоні 160 метрів. Посунути частоту такого передавача в діапазон 1449-1602 кГц тут буде зовсім не складно.
Відповідно, вжити заходів до стабілізації частоти несучої (у найпростішому випадку кварцовим резонатором). Залишається завести амплітудну модуляцію, наприклад, живлення вихідного каскаду підсилювача потужності. Ну і, практично, справа зроблена, можна йти кабінетами збирати папірці...
На малюнку показано схему простого передавача, в принципі, що задовольняє вимогам «для навчальних та демонстраційних цілей».
Практично це злегка змінений передавач Я. С. Лаповка (Л.1), частота якого зсунута в потрібний діапазон шляхом заміни кварцового резонатора, і перебудовою контуру, плюс, заведена амплітудна модуляція у вихідний каскад.
І ось, готовий передавач «для навчальних та демонстраційних цілей» чи «піонертабору».
Мал. 1. Принципова схема АМ передавача на діапазон мовлення 1449-1602 кГц.
Кварцовий резонатор Q1 задає частоту несучої, він має бути на ту частоту, де планується вести мовлення, тобто на частоту в діапазоні 1449-1602 кГц з урахуванням сітки з кроком 9 кГц (наприклад, на 1467 кГц).
Мабуть, кварцовий резонатор у цій схемі найважче доступна деталь. Втім, ця проблема вирішується. Можна придбати резонатор на найближчу частоту, яка відрізняється на кілька кГц від потрібної. І підігнати включенням послідовно йому додаткової ємності чи індуктивності.
Не говорячи вже про відомі механічні способи доведення частоти кварцового резонатора.
Амплітудна модуляція здійснюється за допомогою схеми на транзисторах VТЗ та VТ4. Транзистор VТЗ регулює живлення вихідного каскаду передавача. Сигнал НЧ надходить з урахуванням VТ4.
Режим роботи схеми модуляції встановлюють підстроювальним резистором R6, що регулює напругу зміщення на базі VТ4.
Котушка L1 – готовий дросель на струм до 2А індуктивністю 10 мкГн. Котушка L2 намотана проводом ПЕВ-2 0,43 на каркасі діаметром 16 мм і містить 70 витків, намотування ведеться «виток до витка». Котушка зв'язку L3 намотана поверх витків L2 таким самим проводом, її число витків підбирається під конкретну антену.
При налагодженні режим роботи каскаду на VТ1 виставляють до установки кварцового резонатора. Підбором R1 досягають напруги 5-6V на його емітері. Потім замкнути перемичкою колектор-емітер VТ3 і підбором опору R3 виставити струм спокою VТ2 на рівні 60-80 mA.
Після цього підключити резонатор та виконати налаштування передавача під конкретну антену. Видалити перемичку з VТ3 та налаштувати схему модулятора резистором R6.
І на закінчення хочу висловити свою особисту думку щодо цієї ініціативи. Звичайно, віддати шматок вже порожнього радіомовного діапазону під аматорське радіомовлення, сама по собі ідея хороша, хоч і запізніла років на двадцять. До того ж бюрократія, як завжди, може все зіпсувати.
На мій погляд, тут слід було б застосувати такі ж правила, що й для аматорського радіозв'язку на КВ-діапазонах. Тобто, зареєструвати позивний, категорію (максимальну потужність), і дозволити мовити на будь-якій вільній частоті діапазону 1449-1602 кГц. Ну, можливо, змусити підписати якісь документи, що обмежують тематику мовлення (щоб не було будь-якої незаконної діяльності).
Було б дуже цікаво дозволити там приватне цифрове радіомовлення. Інакше справа може засохнути на корені.
Снєгірьов І. РК-08-16.
Література:
Схеми можуть бути використані в апаратурі аматорського діапазону 1,9 МГц, офіційно дозволеного для роботи в ефірі зареєстрованих радіоаматорів, тобто. мають дозвіл на право експлуатації аматорської радіостанції та позивний сигнал. Деякі технічні рішення з цих схем можна використовувати при конструюванні аматорських радіопередавачів, а можна просто поностальгувати за минулим - адже "радіохуліганська юність" за плечима багатьох радіоаматорів та просто аматорів радіо.
На рис.1 наведена схема найпростішої передавальної середньохвильової приставки з АМ модуляцією до радіоприймача. У приставці використовується радіолампа 6ПЗС, максимальна потужність, що розсіюється, на аноді якої становить 20,5 Вт.
Замість 6ПЗС можна застосувати лампу 6П6С (максимальна потужність, що розсіюється, на аноді - 13,2 Вт) - цоколівка у них однакова.
Коливальний контур L1С1 включений між анодом лампи і сіткою, що управляє. Він забезпечує позитивний зворотний зв'язок каскаду - одне з умов, необхідні самозбудження генератора. Живлення на анод лампи подається через коливальний контур (через відведення у котушці L1). Вимикач SА1 служить для увімкнення каскаду в режимі передачі і відключення в режимі прийому.
Напруга живлення надходить з анода вихідної лампи УНЧ приймача, тому при подачі на вхід УНЧ приймача сигналу від мікрофона відбувається амплітудна модуляція коливань, що генеруються приставкою ВЧ.
Котушка L1 виконана на ебонітовому каркасі діаметром D-30 мм і містить 55 витків дроту ПЕЛ-0,8 (виток до витка) з відведенням від 25-го витка, рахуючи від нижнього (за схемою) виведення. Ця приставка працювала добре, але мала один недолік - конденсатор С1 був гальванічно пов'язаний з анодом лампи (а це небезпечно!), тому доводилося ручку налаштування виготовляти з діелектрика.
Дещо пізніше мені вдалося відшукати схему "кишеньки" (рис.2), позбавлену цього недоліку. У ній контур включений між сіткою, що управляє, і катодом лампи. Причому застосовано часткове включення катода в контур за рахунок відведення в котушці. Така схема безпечніша, але віддає в антену потужність, дещо меншу ніж попередня. Застосування конденсатора змінної ємності С1. дозволяє оптимально узгодити контур І-ЗЗ з антеною.
У цій схемі радіолампу 6ПЗС також можна замінити на 6П6С. Котушка І намотана на керамічній оправці діаметром D-32мм дротом ПЕЛ-0,7. Кількість витків – 50 (намотка – виток до витка з відведенням від середини).
На рис. 3 наведено схему ще однієї "шарманки". У ній КПЕ С2 гальванічно пов'язаний із корпусом через котушку L2. При випадковому замиканні висновків цього конденсатора на корпус нічого небезпечного не станеться - лише припиниться генерація ВЧ сигналу.
Вихідна потужність цієї приставки більша, ніж у попередньої (приблизно така сама, як у схеми на рис.1), т.к. коливальний контур L2-СЗ підключений до кола анода лампи. Дросель L1 поміщений в екран. Котушка L2 намотана на пластмасовій оправці діаметром D-30 мм дротом ПЕЛ-0,8 і містить 50 витків дроту, намотаного виток до витка. Відведення - від середини обмотки.
Ще одна принципова схема найпростішої передавальної приставки на радіолампі 6ПЗС (6П6С) наведена на рис.4.
Ця схема відрізняється від попередніх наявністю дроселя L1 анодної ланцюга лампи, що дозволило підключити вихідний контур до анода. При цьому статори конденсаторів змінної ємності С2 і С5 підключені до "загального" дроту, що суттєво підвищує безпеку пристрою та полегшує керування елементами налаштування. У катодний ланцюг лампи включений перемикач SА1, за допомогою якого можна регулювати глибину позитивного зворотного зв'язку, що дозволяє досить точно вибрати потрібний режим роботи каскаду. Котушка L3 з регульованою індуктивністю дозволяє узгодити опір вихідного контуру з вхідним опіром антени. Це важливо, т.к. як антена часто використовують відрізок дроту довільної довжини. Котушка L2 намотана на керамічній оправці діаметром D-40мм і має 40 витків дроту ПЕЛ-0,7 (намотка - виток до витка, відводи рівномірно розподілені по всій довжині намотування), L4 - на керамічній оправці діаметром D-35мм і має 50 витків дроту ПЕЛ-0,6. В авторському варіанті котушка L1(дросель) має індуктивність 1 мкГн, L2 - 8 мкГн, L3 - 250 мкГн, L4 -16 мкГн. Я пропоную намотати L1 на керамічному каркасі діаметром D-18мм та довжиною 95мм дротом ПЕЛІЮ-0,35 (130 витків). Перші 15 витків (найближчі до анода) слід виконати врозрядку з кроком 1,5 мм, решта обмотки - виток до витка. Котушку ж L3 рекомендую виготовити аналогічно L4, але кількість витків збільшити до 100 і зробити від неї відводи (11 відводів - за кількістю контактів в галеті, що перемикає) з метою забезпечення можливості зміни індуктивності котушки. Відведення слід розташувати рівномірно по довжині, котушки - це спростить її конструкцію і, в той же час,
Налаштування на частоту в цій схемі виробляють за допомогою конденсатора С2, а ємність конденсатора С5 підбирають максимум сигналу на виході, тобто. налаштовують вихідний контур L4-С5 резонанс. Така побудова схеми дозволяє налаштовувати вихідний контур як на основну частоту, а й у її гармоніки (найчастіше використовують третю). Таким чином можна підвищити стабільність частоти сигналу, що виробляється генератором, т.к. гетеродин при цьому працює на частоті в три рази нижче від частоти вихідного сигналу.
На рис.5 наведена схема "шарманки", виконана на двох радіолампах 6ПЗС (можна використовувати і лампи 6П6С, але сенсу в цьому немає - краще застосувати одну 6ПЗС). Ця схема забезпечує на виході потужніший сигнал (приблизно вдвічі в порівнянні зі схемою на одній лампі). Аноди ламп включені в контур генератора частково для зниження впливу шунтування. В авторському варіанті рекомендується котушки L1-L3 намотати на одному керамічному каркасі діаметром D-40мм. Котушка L1 містить 32 витки дроту ПЕЛ-0,3, L2 - 41 виток дроту ПЕЛ-0,4, L3 - 58 витків дроту ПЕЛ-0,7. Усі котушки намотані виток до витка. Я рекомендую зменшити кількість витків кожної котушки відсотків на 60, інакше частота генерації із середньохвильового діапазону піде в довгохвильовий. Підстроюванням опору резистора R1 можна змінити режим роботи радіоламп.
На рис.6 наведено схему передавача на двох радіолампах. Коливальний контур L1-С2 включений у ланцюги катодів ламп. Котушки L1 і L2 намотані на одному керамічному каркасі D-20 мм: І містить 60 витків дроту ПЕЛ-0,3, L2 - 30 витків ПЕЛ-0,4 (намотка обох котушок - виток до витка). Зверху котушки L2 намотано 2-3 витки монтажного дроту (в ізоляції), кінці якого підключені до лампочки розжарювання на напругу 6,3 В і струм 0,28 мА (від кишенькового ліхтарика). Цей найпростіший ланцюжок забезпечує індикацію наявності ВЧ генерації. Крім того, як ВЧ індикатора можна використовувати неонову лампочку, розміщену неподалік котушки. За інтенсивністю свічення лампи можна судити про зміну вихідної потужності при перебудові діапазоном або про зміну параметрів антени (наприклад, при її налаштуванні). Так, якщо при налаштуванні антени частота буде наближатися до резонансної, то лампочка світиться слабше (по мінімуму світіння можна судити про налаштування антени в резонанс з частотою, що генерується передавачем, тому що має місце максимальний відбір потужності). У разі обриву антени лампочка світитиметься максимально яскраво, а при короткому замиканні в антені може зовсім згаснути (це залежить від величини зв'язку вихідного контуру з антеною, яка визначається ємністю конденсатора змінної ємності С1). Вимикач живлення SА1 служить одночасно і перемикачем “прийом/передача”. У разі обриву антени лампочка світитиметься максимально яскраво, а при короткому замиканні в антені може зовсім згаснути (це залежить від величини зв'язку вихідного контуру з антеною, яка визначається ємністю конденсатора змінної ємності С1). Вимикач живлення SА1 служить одночасно і перемикачем “прийом/передача”. У разі обриву антени лампочка світитиметься максимально яскраво, а при короткому замиканні в антені може зовсім згаснути (це залежить від величини зв'язку вихідного контуру з антеною, яка визначається ємністю конденсатора змінної ємності С1). Вимикач живлення SА1 служить одночасно і перемикачем “прийом/передача”.
На рис.7 наведено схему передавальної приставки на радіолампі ГУ50. Істотною відмінністю цієї схеми від попередніх є підвищена вихідна потужність. Амплітудна модуляція здійснюється за захисною сіткою лампи. За допомогою конденсатора змінної ємності С5 приставка налаштовується на вибрану частоту, а за допомогою конденсатора С1 забезпечується узгодження вихідного опору передавача з вхідним опором антени. Не слід забувати, що в даній схемі одна з обкладок конденсатора змінної ємності С5 знаходиться під напругою 800 В, тому будьте дуже обережні і використовуйте для регулювання ємності конденсатора ручку управління, виготовлену з якісного діелектричного матеріалу.
Котушка L1 намотана на керамічному каркасі D-40 мм і містить 50 витків дроту ПЕЛ-0,7 (намотка - виток до витка) з відведенням від середини.
На рис.8 наведено ще одну схему передавача, виконаного на радіолампі ГУ50. У ній частота генерації задається контуром L1-С2, а на виході пристрою використовується так званий П-контур С7-L2-С8, який дозволяє добре узгодити вихідний опір каскаду з вхідним опором антени. За допомогою конденсатора змінної ємності С7 налаштовують П-контур резонанс (узгоджують вихідний опір лампи з опором П-контуру), а за допомогою С8 підбирають величину зв'язку з антеною. Амплітудна модуляція вихідного сигналу здійснюється захисною сіткою лампи.
Ланцюжок С3-VD1-R2 – це елементи захисту ланцюгів динаміка від ВЧ наведень. Підбором опорів резисторів (не більше 0,5-1 МОм) і R3 можна підібрати оптимальний режим роботи лампи.
Котушка L1 намотана на циліндричному керамічному каркасі D-40 мм дротом ПЕЛ 0,9 і містить 60 витків, намотаних виток до витка. Котушка L2 намотана на керамічному каркасі D-50 мм і містить 70 витків дроту ПЕЛ діаметром 1,2-1,5 мм (намотка - виток до витка). Анодний дросель L3 намотаний на керамічному каркасі D-12 мм. В оригінальній рекомендації зазначено, що він містить 7 секцій по 120 витків дроту ПЕЛ-0,4, намотаних у навал, але, швидше за все, достатньо двох секцій по 120 витків.
В.Рубцов, UN7BV
м. Астана, Казахстан