Український морський піхотинець Владислав Задорін, який перебував у полоні 679 днів, розповів про жахіття російського полону і заявив, що Червоний Хрест заплющує очі на те, що відбувається.
Про це він розповів під час акції протесту родичів зниклих безвісти та полонених військовослужбовців, а також цивільних осіб у неділю, 26 вересня, в Одесі.
Владислав Задорін розповів, що його взяли в полон 24 лютого 2022 року на острові Зміїний. Він звернув увагу присутніх, що багато хто з тих, кого він зустрічав за час свого ув'язнення, в Україні вважаються зниклими безвісти і не підтверджені країною-агресором як полонені.
- Я один із перших, хто обороняв Одесу від кацапів. Нас там було 82 особи – морпіхи, прикордонники та двоє цивільних осіб. Поміняв я сім місць утримання, починаючи з Севастополя, Курськ, Шебекіно, Валуївка, Олексіївка, Старий Оскол і потім ще Курськ. Мене багато разів возили на обмін, але мене не обмінювали, я досі не можу зрозуміти чому. Найдовше я пробув у Курську СІЗО №1, я знаю тут є багато людей, у яких рідні сиділи у Курську. Переважно це були морпіхи – 501 батальйон, 503 батальйон, 36 бригада. Багато офіцерів, багато людей, які там знаходилися, навіть не заявлені як полонені. Є така велика проблема. Ми не можемо дізнатися, хто перебуває у полоні ні з боку України, ні з боку Росії, – сказав Задорін.
Він звернув увагу присутніх на те, що полонені зазнають сексуального насильства, а також, що серед ув'язнених є жінки. За його словами, для того, щоб «заспокоювати» полонених жінок у Росії найняли вертухаїв-жінок, які вводять ув'язненим препарати чи б'ють.
– Скільки наших хлопців там зґвалтували. Вони борються із ЛГБТ, але серед них багато таких. Був такий Олексій Омуля він казав: «у мене давно жінки не було, тому ти будеш, бо ти найкрасивіший». Ви розумієте, що відбувається взагалі? Там знаходяться не сотні та не тисячі, наших хлопців там дуже багато. І не лише хлопців, а й дівчат. На той момент, коли я перебував у Курську, там перебувало ще три дівчини. Ми знали у якій камері вони сидять. В однієї з них взагалі був сильний невроз, вона дуже кричала вночі і просилася - це дуже страшно, коли ми прокидалися посеред ночі від її криків. Приходять вертухаї, хоча вертухаї чоловіки не били жінок, вони викликали спеціальних вертухаїв-жінок і ті їх «прокачували» та били їх. На їхню думку, жінка може бити жінку та «прокачувати» може, – згадує Задорін.
Крім того, військовослужбовець трохи розповів про місця ув'язнення, в яких йому довелося побувати і які тортури довелося там пережити. За час перебування в полоні Владислав Задорін поміняв сім місць ув'язнення (далі йде пряма мова військовослужбовця):
«Це нормальне покарання там (у Росії) – стояти навколішки. За будь-яку провину, яку я там робив, я мав стояти на колінах. Усі знають колонію «Вязьма», там хлопці о 6:00 встають і до 22:00 вони не сходять із однієї лінії. Вони просто стоять цілими днями там.
У Курську морять голодом. Я потрапив у полон 120 кілограмів, я був великим кабаном, я вийшов – 60 кілограмів. За останній рік там я скинув приблизно 50 кілограм, і за той період, поки мене возили по різних колоніях, я скинув ще кілька кілограм.
У Курську я рік не виходив із камери, нас там було 12 людей. Я бачив сонце тільки через вікно і то через решітку. Ми їли там черв'яків, мишей, ми задивлялися на голубів, щоб їх упіймати, але в нас не виходило. Ми самі собі шили труси та майки, роблячи голки зі відра для сміття. Ми все це ховали. Майки ми робили з простирадла. Нам видали лише штани та кітель – все. Їли ми руками, ложок нам не давали. У нас була тільки пластмасова чашка та тарілка. Туалетного паперу, мила – не було. Виживали, як могли. Після приїзду до Курська мені видали взуття 41 розміру, а у мене 45 розмір. У мене через це почали страшно гнити ноги. І у багатьох так. Кажуть «розносиш, будеш як у «Ну, погоди!» - пальці вилізуть і ходитимеш». Але вони не вилазять, а просто гниють.
Медицина. У Курську була одна молода медсестра, вона допомагала нам. Реально допомагала. Друга стара, вона була за Радянський Союз та Росію тощо. Вона хотіла перерізати нашим хлопцям сухожилля на п'ятах, щоб ми нікуди не втекли.
Дуже часто хлопці непритомніли, падали і голови собі розбивали, але не можна було сказати про це. Відразу виводили та били.
Я висловлювався в полоні і взагалі раз кинувся на одного спецназівця, бо мав бажання або померти, або втекти звідти. Я кинувся на спецназівця і в загальній сумі за термін, поки я був у полоні я 7 місяців був в ізоляторі. Якби не книжки я б напевно там збожеволів.
Далі Валуйки, це на кордоні з Україною, виправна колонія №6. Там був спецназ – якути, буряти. Всі ви знаєте хто це такі та що вони роблять з нашими хлопцями. Я не міг сидіти нормально навпочіпки, а ми там сиділи навпочіпки по 2, 3 - 5 годин, коли ноги затікають так, що ти взагалі встати не можеш. Та, коли я падаю назад, мене відводять у туалет обливають водою та підключають до 220 вольт. І коли ти там просмажуєшся, найголовніше не видавати звуків. Чим більше ти звуків видаєш, тим більше задоволення вони відчувають. І тебе б'ють ще більше і більше, поки ти не відключишся. У Валуйках я працював – ми робили папки зі швидкозшивачами. Якщо взяти приклад одного зека, він робить папок 10 на день, це образно. То ми робили 100 папок на день. Вони як побачили, що ми можемо це робити, вони збільшили норму, почали щодня нас бити, якщо ми її не виконуємо. Щодня ми мали зробити 1000 папок. Ми робили колосальну роботу та приносили колосальні гроші. Але нам за це навіть їсти не давали. Ми працювали з 6:00 до 22:00.
Десь нормально ставилися. Єдина колонія, де до нас нормально ставилися – Олексіївка, бо начальник колонії там був одесит. І він нам якось співчував і за три місяці поки я був там мене жодного разу не вдарили. Хоча спецназівці дуже просилися побити нас. В Олексіївці хтось із хлопців працював шили костюми, хтось сидів у штрафному ізоляторі. Я весь період просидів із ізолятором, оскільки я не погоджувався працювати.
У Севастополі порівняно з іншими місцями утримання військовополонених – це був рай. Тому що у Севастополі нас годували камбалою, давали кашу, пельмені, сальтисон, хліб «Бородинський». Вони ще казали: «Хлопці, не переживайте, три-чотири дні і ми візьмемо Україну і ще на нашому боці воюватимете». Тобто вони дуже сподівалися швидко взяти Україну, але як бачите, у них нічого не вийшло і не вийде», - сказав звільнений військовополонений.
Також Владислав Задорін підкреслив, що за весь період його ув'язнення він жодного разу не бачив представників Червоного Хреста і ніхто не перевіряв у яких умовах перебувають полонені і як із ними поводяться, ніхто не забезпечував для них зв'язку з рідними.
- Чому за рік і десять місяців мого ув'язнення я не бачив жодного Червоного Хреста жодної організації, яка стежить за утриманням військовополонених? Чому я не міг зателефонувати своїм батькам і сказати, що я живий? Чому мене не годували і взагалі не виводили на прогулянки? Ви самі бачите, як важко йдуть обміни. Я скажу за свій обмін, нас бойових морпіхів обміняли. Особисто я зенітник. А хлопці водії та кухарі – їх не змінюють. Чому їх не змінюють? Хто складає ці списки? Чому Червоний Хрест не впливає на це? – сказав військовослужбовець.
Владислав Задорін згадує, що за час ув'язнення, коли він перебував у Курську, у в'язницю, де він перебував, повинна була приїхати перевірка. Тому у всіх камерах терміново почали наводити лад і навіть видали ув'язненим предмети гігієни та спідню білизну. Але зрештою виявилося, що перевірка не приїде і все що було видано – забрали.
- У Курську була перевірка один раз. Це було влітку 2023 року. Нас усіх масово виганяли у стояки. Ми стояли там по 5-10 годин, поки ремонтували наші камери – їх заново фарбували, мили вікна і прибирали. Нам навіть на два дні видали труси, але потім забрали. Туалетний папір видали і сказали «не дай боже хтось із вас відкриє туалетний папір чи мило». Нам сказали, що наші тарілки і видане мило повинні бути в порядку, як тільки відчиняться двері, ми повинні були схопитися на ноги і кричати: «Здрастуйте, громадянине начальник!». Усі, хто повертається з полону, знають цю фразу. Не дай боже ви голосно її не скажіть вас просто виведуть і покалічать. Мала приїхати ця перевірка, але вона не приїхала. З розмов цих вертухаїв їм сказали «заочно ми всі перевірили», - рассказал военнослужащий.
Как ранее сообщали «Новости-N», утром в среду, 25 сентября, в Одессе у здания филиала организации Международного Красного Креста состоялась мирная акция протеста родственников пропавших без вести и пленных военнослужащих, а также гражданских лиц. Цель протестующих – показать всему миру бездеятельность организации Красный Крест в деле освобождения и надлежащих условий содержания украинских военнопленных в России.