Чисельність населення Миколаєва становить більш як 400 тисяч осіб, з яких, за даними статистики інформаційно-обчислювального центру мінсоцполітики України, 120 тисяч – внутрішньо переміщені особи (ВПО). За кожним з них стоїть своя унікальна історія. Це той досвід, який ще залишається непочутим, бо часу для розмов не знаходиться, коли намагаєшся врятувати себе та близьких.
Ми вирішили дізнатися в переселенців з Херсона, якими були їхні шляхи переїзду до Миколаєва та як проходила адаптація до нових умов. З якими труднощами довелося зіткнутися та яку підтримку отримали. Пропонуємо нашим читачам історії трьох переселенців з Херсону, які зібрали кореспонденти «Новини-N».
Історія Ганни
Ганна полюбляє прогулюватися Миколаївською набережною, вдивлятися в спокійні води та згадувати рідну річку Дніпро, район Річпорту у Херсоні, де прожила все своє життя. Вона не полишала рідне місто до останнього: була вимушена самотужки "тягнути" двох дочок підліткового та молодшого віку. Незважаючи на вищу технічну освіту, Ганна ніяк не могла знайти собі роботи протягом багатьох років і працювала не за фахом. І - іронія долі - коли нарешті з’явилася нагода працювати за спеціальністю, почалося повномасштабне вторгнення.
Місто було окуповане, тож роботу пропонували тільки загарбники: єдиною фінансовою підтримкою лишився батько старшої доньки, Анатолій, з яким ледве підтримували зв’язок. Виявилося, що в перші дні він вступив до лав ЗСУ: це поріднило пару, проте стало ще однією проблемою — вивезти неповнолітніх доньок через ворожі блокпости було страшно: а раптом ворог має інформацію про батька? Ганна чула безліч історій від знайомих про те, як росіяни розповідали містянам всю їхню сімейну історію до найдрібніших подробиць, тож боялася, що заберуть її дітей. Через це Ганна намагалася не випускати дітей далі двору: так аж до самої деокупації сімейство залишалося в захопленому місті при ворожій владі.
У одноманітних пейзажах почали стиратися риси рідного міста, але саме в архітектурі Миколаєва Ганна змогла відродити їх для себе знову, коли нарешті виїхала з Херсону. Ділиться, що іноді їй здається, начебто вона нікуди не виїжджала й що насправді ці два міста – одне ціле, настільки вони схожі між собою. Проте до Миколаєва оповідачка з доньками потрапила не одразу.
Вимушені покинути рідний край через сильні обстріли, які почалися після того, як місто було деокуповане, вони опинилися спочатку в Києві. Було важко, незвично. «Там на нас дивилися, наче на тварин у зоопарку. Їм було цікаво дізнатися, що та, як, тим паче ми тільки виїхали з окупації – сепаратисти значить» – згадує Ганна. Вона жила у знайомих: розуміла, що проживання разом з часом зіпсує стосунки, проте діватися було нікуди.
Врешті решт так і сталося, тож через сильні сварки з власниками тимчасового житла довелося переїхати на орендовану квартиру. Загалом жаліється на непривітність, на ставлення людей, які дорікали біженцям - мовляв, «понаїхали», на шалений ритм столиці. Тому й обрала Миколаїв – поближче до рідного Херсона, де нема гніту багатоповерхівок, величезних заторів на дорогах і сильних холодів. Ділиться страхами, які її тоді мучили: «Я завжди думала, що миколаївці нас ненавидять, бо ж їхнє місто росіяни обстрілювали саме з Херсона». Але незважаючи на це, трималася до кінця поставленої мети - оселитися саме в Миколаєві.
Перша проблема, з якою вона зіткнулася – пошук квартири. Орендувати житло в Миколаєві виявилося не так просто. За 5 днів до поїздки Ганна «задовбувала» по телефону безліч різних рієлторів, але ті були надто вимогливі: родина мала приїхати саме зараз, чекати ніхто не хотів. На щастя, один зговірливий рієлтор таки знайшовся, тож, сплативши передплату, зі спокійною душею Ганна направилася до нового міста. Двокімнатна квартира “радянської доби” стала для її родини новою домівкою. Квартира ця і по сьогодні продовжує доставляти клопоти постійними поломками техніки, а «цілюща» вода нагадує про себе «шоколадними» ваннами та загартовує звичку заздалегідь заставляти половину квартири баклажками з водою «про всяк випадок».
Та окрім житла, треба було щось їсти. З пошуком гуманітарної допомоги у Києві Ганна проблем не мала: була терплячою, слідкувала за всіма тематичними телеграм-каналами. Як видавалася нагода, сімейство долало дистанції й подорожувало з одного кінця столиці в інший, а потім в нагороду привозило додому безліч торб: їжу, засоби гігієни, побутову хімію, одяг, іноді навіть іграшки та ласощі. Але в Миколаєві ситуація з пошуком “гуманітарки” виявилася неоднозначною: місто менше, зате потреб у ВПО більше. Кожен четвертий мешканець Миколаєва є вимушеним переселенцем, тож набори на отримання «гуманітарки», за словами оповідачки, закривалися миттєво. Не встигала Ганна заповнити одноманітні гугл-форми, як екран зустрічав написом «Форму закрито». Більш того, якщо можливість і видавалась, пункт, як на зло, за словами оповідачки, одразу припиняв діяльність. Проте згодом і потреба в «гуманітарці» відпала: Ганна змогла знайти стабільний заробіток - влаштуватися на роботу, опанувавши нову професію. Стабільна робота це те, чого вона прагнула багато років, тож її амбіції в повній мірі реалізувалися саме у Миколаєві.
А якщо говорити про підтримку, то її, загалом, вистачало. Як хтось дізнається, що Ганна — ВПО, одразу пропонує допомогу: «Тут люди інші, добріші, навіть, ніж у Херсоні». Так небайдужі містяни подарували постільну білизну: коли спиш на чужих ліжках у незнайомій квартирі це те, що здатне одразу додати затишку та відчуття, що ти хоча б трохи вдома. Інші допомогли з меблями: тепер серед чужої фурнітури стоїть новий стіл, тож є, де попрацювати мамі чи вчити уроки дітям. Не обділили й кухню: щедрі миколаївці забезпечили родину каструлями, сковорідками, крупами. Тож Ганна не переживає: її дітям завжди буде де спати, що їсти та у що вдягнутися. Ця підтримка особливо приємна, бо знаєш: приносять просто так, не потребуючи нічого взамін, від чистого серця.
Особливо помітна дброзичливість миколаївців у ставленні до військових. Чоловік Анатолій, військовослужбовець, загинув під час виконання бойового завдання. Під час рідких відпусток він приїжджав до Миколаєва. Одного разу виявилося, весь цей час він “мотався” з простроченим на 2 роки паспортом. У 45 років мав би вклеїти фотокартку або поміняти документ, але не до цього було - війна. Тож під час одної з відпусток відправилися до Державної міграційної служби. З порогу їх зустріла кілометрова черга, згодом – повітряна тривога. Проте спеціаліст прийняв Анатолія як військового, без черги. Допоміг вирішити всі питання, ходив до керівництва за дозволами та узгодженнями. Так ставлення відверто здивувало її чоловіка: він об’їздив усю Україну, але такого не зустрічав.
Зараз життя Ганни потроху налагоджується: орендовану квартиру сімейство планує згодом придбати, тож потроху накопичує капітал. Ганна не поспішає повертатися з родиною на Херсонщину і визнає, що віднині Миколаїв – її дім.
Історія Діани (за проханням оповідачки ім’я змінене)
Доля зрідка лишає нам право вибору: ми підвладні їй до останнього, іноді навіть попри власні прагнення. Діана на початку повномасштабного вторгнення проживала з чоловіком та неповнолітньою донькою в Херсоні. Старша донька знаходилася за кордоном. Зростали діти в Херсонському гуртожитку: вони мали дві кімнати, в одній з яких жили дівчатка, а в іншій — вона з чоловіком. Грошей не вистачало, а сама оповідачка стикалася з труднощами - перш за все, з пошуком роботи. Діана мала вищу економічну освіту, але мріяла стати агрономом. Проте з появою двох доньок кар’єрні амбіції притупилися, а ті, що лишилися, не приносили ніяких прибутків. Тож сімейство на своїх плечах тримав батько.
З початком війни потрібно було рятуватися, тож Діана згадала про рідню, яка живе у селі на Чернігівщині. Родичі прийняли жінку з донькою до себе. Все, що сімейство нажило за багато років, залишилося у Херсоні.
На жаль, послабилися і родинні зв’язки: голова сімейства вирушив до Миколаєва, по роботі, лишивши між родиною провалля в багато сотень кілометрів. Поступово погіршувалися і стосунки з родичами: рідня з часом почала натякати, що переселенцям у гостях краще не затримуватися. Попри все Діана не втрачала оптимізму й у селі знайшла собі справу по душі: з юнацтва мала тяжіння до «копирсання у ґрунті». Тож Діана розривалася між тим, щоб займатися землеробством, жити тут з донькою, де нема сильних обстрілів, а поруч - знайомі пейзажі, та поїхати до чоловіка у чуже місто в зоні активних бойових дій. Так і пройшов рік: вона продовжувала відкладати переїзд У 2023 році донька поступила на навчання до Львова, тож родичі ще активніше почали підштовхувати Діану до активних дій. Це змусило її зважитися і нарешті переїхати до чоловіка у Миколаїв.
Чоловік Діани спочатку жив у гуртожитку, але потім змушений був шукати квартиру. За браком коштів обрав житло з мінімальною орендною платою. Коли дружина приїхала до нього, вона була шокована: побачила пропахлу тютюном квартиру, безлад у ній та чоловіка із вкрай виснаженою нервовою системою. Тож першим завданням, яке постало перед жінкою, було налагодити нормальні умови для проживання. Спершу вона навела лад у квартирі, а за тим – «оживила» і коханого. Але впорядкування житла не стали спусковим гачком для утворення магічної прив’язаності до нового місця проживання: на думку оповідачки, Миколаїв зустрів її непривітно.
Значною мірою до такої оцінки доклали руку сусіди: поверхом нижче проживає неблагополучна родина - чоловік та дружина, які вживають наркотики. Є у цих сусідів звичка забувати їжу на плиті. Якось Діані вдалося в останню хвилину зупинити вогонь - почула, що пахне горілим, але в іншого разу не встигла – сталася пожежа. З того часу Діана регулярно перевіряє коридор, аби вчасно вловити тривожний запах.
Незважаючи на не надто гарні враження від сусідів, ставлення до миколаївців у Діани нейтральне: «Люди тут, як і всюди: не кращі, і не гірші. Ти їм посміхаєшся та по-доброму ставишся, і вони тобі в більшості випадків відповідають тим самим». Хоча, на думку Діани, миколаївці, як їй здалося, чомусь не дуже цікавляться власним містом: «Корінні жителі миколаївські —аборигени: ніколи не задумаються над очевидними речами». Оповідачку вражає необізнаність багатьох містян з власною культурою та історією. Проте, активній жінці це не дуже заважає: хай миколаївець і не може пояснити, чому Каштановий сквер у народі звуть «горбатий», але від прогулянки у ньому Діана не відмовиться.
З пошуком роботи в Миколаєві поки не «клеїться»: або гроші мізерні, або неоднозначний графік, або неприємний колектив. Добре, що є опора - чоловік. Як і більшості переселенців, їй довелося зіштовхнутися з банальними, але болючими труднощами: офіційне працевлаштування майже нереальне, а державна підтримка закінчується на формальностях. Часто все тримається лише на власних силах і знайомствах, до яких Діана, до речі, ставиться скептично: на відміну від чоловіка, сенсу заводити дружбу не бачить, оскільки не житиме тут надалі. Тож, хто друг голові сімейства, той друг і для неї.
Але попри незручності, загалом адаптація оповідачці далася успішно. Чоловік «познайомив» її з Миколаєвом: попри нелюбов до урбаністики, Діані було приємно обійти місто та його широченні, на її погляд, проспекти. Відзначила, що інфраструктура розташована без “заковик”: за наявності бажання можна знайти все.
«Засиджуватися» у Миколаєві жінка не планує: роботи немає, місто “давить”, а душа рветься в інші краї. Поки що Діана залишатиметься в місті, та по закінченні війни неодмінно шукатиме нові горизонти для себе й родини.
Історія Тетяни (за проханням оповідачки ім’я змінене)
Як би ти не намагався забезпечити собі спокійну старість та облаштувати комфорт сумлінно працюючи все своє життя, можеш в один момент залишитися ні з чим. З цим зіткнулася Тетяна. Вранці 24-го лютого її сповістив про початок робочого дня не будильник, а вибухи та тривожні сирени. Більше сорока років вона пропрацювала вчителькою в херсонській школі: учительська зарплатня була невелика, жінка вже готувалася до виходу на пенсію, яка, за її власними підрахунками дозволяла скромно жити, не звертаючись за допомогою до дітей. Але доля визначила для неї інше.
У перший день війни розгублена Тетяна поїхала на роботу, сподіваючись, що там прийде до тями. Але ні в школі, ні в місті взагалі ніхто не знав, що робити. Лише почувши вибухи у Чорнобаївці, вона усвідомила масштаб катастрофи. Розгублену її «підхопили» дорослі діти: з ними та з онуками вони в перші дні виїхали до Кропивницького за порадою знайомих, які допомогли знайти квартиру. Так з напівпорожніми дорожніми сумками з найголовнішими речами (документами, грошима та мінімальною кількістю одягу, що там лише «часи, труси і галстук», як жартома розповідає оповідачка) прибули в нове місто. Це стерло всі сторінки історії життя Тетяни “на нуль”, змусивши починати все спочатку, що у її віці не так просто.
У Кропивницькому родина оселилася у гарній двокімнатній квартирі з євроремонтом, та, за словами Тетяни, величезної квадратури. Проте сенсу у просторості було замало: для ночівлі велике сімейство мало лише один диван. Кухня теж була порожньою – ні каструлі, ні тарілки, ні бодай виделки. Коли похапцем тікали з Херсона, звичайно, ніхто до чемоданів столових сервізів чи спальників не пакував. Отже процес акліматизації почався з радикальної закупівлі: порахували, скільки потрібно матраців, подушок та ковдр, а для нормального харчування – ложок, чашок і виделок, знайшли каструлі та електрочайник. Витрати були чималі, а ще ж треба було миритися з ціною оренди, яка росла щомісяця. Тож, хоча згодом у Кропивницькому знайшли квартиру дешевше, бажання оселитися поближче до Херсона не лишало в спокої. Навіть коли Тетяна дізналася про підрив Каховської ГЕС у глибині душі продовжувала сподіватися на краще. Відтак обрали Миколаїв, щоб було легше перебратися до рідного міста: коли переїжджали, мали надію, що от-от і війна дійде кінця. Проте прогнози не виправдалися – «митарства» продовжилися вже в Миколаєві.
З тим, як «босі й голі» приїхали до Кропивницького, цей переїзд не зрівняти. Проте на новій квартирі теж нічого господарського не було. Якось збіглося, що саме коли переїхали, в березні, у Миколаєві вже вимкнули опалення, розповідає Тетяна, тож легко не було. Її хворій спині одразу «припала до вподоби» необхідність регулярно тягати важкі баклажки з водою, а легеням – сирість у квартирі, що поплямувала стіни цвіллю. Але діватися нікуди: як щось зламається, усе докупляють самостійно та приводять до ладу. «Як воно все не своє, і робить не хочеться, а треба» – жаліється Тетяна.
Звикати доводиться і до миколаївців, тим паче коли справа стосується того, щоб прогодувати родину. У Кропивницькому, пригадує Тетяна, «гуманітарки» практично не було: давали по 5 картоплин, по 2 морквини і по 1 кг цукру у пакетиках - на тому й усе. Тут уже більше було можливостей, а знайомі в Миколаєві (теж ВПО) допомагали заповнювати бланки та форми, щоб отримати фінансову підтримку. Проте щодо мешканців міста ситуація інша, розповідає Тетяна: «Куди б не пішов, на той же ринок, ніхто навіть копійкою не поступиться». Одного разу оповідачка пішла по овочі на ринок: бачить два ящики огірків різних сортів. Запитує, звідкіля овочі, просто з цікавості (а раптом з Херсона?). «А вам що не однаково, що їсти?» – відповідає їй продавчиня, зло, на відсіч. - «Не хочете – не беріть». Та мені вже нічого й не хотілося” - ділиться оповідачка.
З сусідами ситуація схожа: усі одне одного знають, тож розуміють, хто й звідки, проте мешканцям «ні гаряче, ні холодно» - не те щоб запропонувати допомогу, а хоча б банально посміхнутися при зустрічі.
Тетяна продовжує працювати вчителькою, проте у дистанційному форматі, як і сам херсонський навчальний заклад. Оповідачка всіма силами разом із іншими вчителями дбає про престиж школи та продовжує навчати талановитих дітей, які натомість приносять перемоги в олімпіадах – це допомагає закладу триматися «на плаву». Якось до конкурсу художнього читання потрібна була збірка текстів Тараса Шевченка. Оповідачка не не дуже полюбляє електронні книжки, тож для вибору літературних уривків для дітей шукала фізичний носій. Звернулася до найближчої бібліотеки – нема в них «Кобзаря»! Це стало шоком для Тетяни. На виручку прийшла сусідка, в якої знайшовся екземпляр української класики. Проте, на жаль, на досвіді Тетяни, це лише виключення з правил, на поступки миколаївці не йдуть: «Мене оце дивувало, бісило: думаю, припустимо, якби я б там з кимось жила в Херсоні і розуміла б, що ці люди мусили втікати, мені здається, я б з ними ділилася усім чим треба. Просто допомогти, може, щось розповісти. А тут такого немає».
Все частіше турбує здоров'я - постійно нагадує про себе злощасна спина. Довелося укласти декларацію з сімейним лікарем у Миколаєві. Той дав направлення до реабілітаційного центру. Оповідачка намагалася туди потрапити 3 рази, але все марно: то документи не приймають через відсутність довідки, яку самі не догледіли, то просто ігнорують. Раз прийшла Тетяна о 12:45 – пізно. Наступного разу прийшла раніше, об 11:45 – пацієнтів нуль, а брати не беруть. Попросила: «на койку» її класти не треба, а лише подивитися направлення та відповісти, чи нададуть послугу чи ні. Допросилася: вийшла до неї головна лікарка. Виявилося, приймають пацієнтів вони з 9 по 12 годину. Оповідачка задала дотепне питання, як це вони працюють так, по 3 години на день, на що їй у відповідь відмахнулися: «Не ваше діло». Таке ставлення відбило будь-які бажання: «Мені хотілось плакати, кричати. Думаю, Господи милостивий, хіба ж так можна з людьми?» Відтак Тетяні краще їздити до «своїх» лікарів у Херсоні, хоча дорога щоразу стає все небезпечнішою.
Тетяна каже, що не планує пов’язувати своє життя з Миколаєвом. Їй кілька разів за воєнний період доводилося бувати в Херсоні, тож вона бачила на власні очі, як потроху «оживає» місто: «Тільки десь затихло: віники в руки, метуть, квіточки саджають, займаються своїм господарством, справами. Вірять у те, що все колись зміниться». Звичайно, що не швидкісними темпами: небезпека висока, а декотрі райони Херсона взагалі лишаються «мертвою зоною». Та попри все оповідачка мріє повернутися назад.
Отже кожен обирає для себе сам: хтось хоче повернутися на Херсонщину, хтось вже вирішив пов’язати життя з Миколаєвом. Але попри різні долі, всіх цих людей об’єднує спільне прагнення — бути почутими. Війна примусово створює спільний контекст для всіх: незнайомі люди з усієї країни єднаються, щоб підтримати одне одного. Нехай переселенцю в Миколаєві не відомі локальні “фішки” міста, він сподівається, що, незалежно від його прописки чи життєвих обставин, отримає допомогу. Бо коли твою історію слухають не з жалем, а з розумінням, з’являється віра у те, що навіть після втрати дому можна збудувати нове життя.