Вчорашній інцидент у Миколаївській ОДА, пов’язаний із нападом на журналіста Олександра Влащенка, викликав значний резонанс і висвітлюється в багатьох ЗМІ.
Сьогодні ми отримали реакцію прессекретаря губернатора Олексія Кочубея, у якій він викладає свою версію подій, а також відповідь Олександра Влащенка на пояснення Кочубея.
Пропонуємо нашим читачам для ознайомлення обидва матеріали.
Відповідь Олексія Кочубея
Нападники – «люди з великої літери»?
Інтернет-видання «Новини Н» розмістило матеріал «У Миколаєві на журналіста напали просто в будівлі облдержадміністрації».
Оскільки в цьому матеріалі згадуються, і в доволі негативному контексті, Микола Романчук та його прессекретар (тобто я), необхідність коментарів є очевидною.
Після завершення наради (зустрічі голови ОДА) з представниками активної та патріотичної громадськості, а саме приблизно через 15 хвилин, у холі 4-го поверху я зіткнувся з групою з трьох осіб, одним із яких був зазначений у матеріалі «Новини Н» Олександр Влащенко. Не думаю, що це має суттєве значення, але жодного «класичного ділового стилю» в одязі двох інших я не помітив. Татуювань «на пів шиї» теж, грішний, не розгледів.
Особисто я обох громадян, які розмовляли з О. Влащенком, сприйняв у контексті згаданої вище наради як представників однієї з громадських організацій (партій), присутніх на 10-годинній зустрічі.
Тут потрібно чітко підкреслити, що роль губернатора в усій ситуації категорично ніяка. Він справді в цей момент (тобто коли ми вчотирьох стояли в холі) вибігав із кабінету й буквально застрибував у ліфт, поспішаючи на зустріч. Дійсно, О. Влащенко спробував звернутися до Романчука, промовивши щось на кшталт: «Миколо… е-е… вибачте, забув…», на що губернатор на ходу, а точніше, в стрибку до кабіни ліфта, кинув: «Я Палич, нічого страшного (що забули), буває». І двері ліфта зачинилися.
Романчук, щоб було зрозуміло, взагалі не зрозумів, хто до нього звертається і в чому питання-проблема. У тому сенсі, що він не знає або не пам’ятає всіх журналістів в обличчя. Що, власне, вибачливо – так само, як вибачливо не згадати з ходу по батькові відомої, але не близької людини.
Далі.
Свідком погроз, так само як і «картинки» про «вирвав телефон із рук», я не був.
Моє сприйняття ситуації було таким: активісти, які брали участь у зустрічі з М. Романчуком, були проти того, щоб їхні фото стали надбанням широкого загалу. У мене склалося враження, що вони були категорично проти того, щоб їхні фото стали власністю, перепрошую, конкретного інтернет-видання.
Вимоги щодо видалення фото в рамки закону, звісно, не вписуються. Однак для мене подібні вимоги, що лунають від радикальних проукраїнських активістів, не нові – їздячи з Романчуком і знімальною групою блокпостами, я не раз чув від ополченців: «А ви з якого ЗМІ? Наші фото після вашого візиту на Антимайдані не з’являться? Ми такими подарунками вже ситі». Часи зараз такі… непрості. Законодавчого обмеження на використання російської символіки теж немає, з чого не випливає, що до відповідних змін у законах триколірні «братські» стяги ми маємо сприймати якщо не як належне, то спокійно – природно – незворушно.
Часи, повторюся, такі, особливі. І поводитися ми, мабуть, маємо відповідно до часу.
Особисто для мене активісти Майдану – це народ із великої літери. І до їхніх вимог у мене особливе ставлення.
Особисто я проти подібної волі (йдеться про суть того, що сталося, тобто про вимогу видалити фото) майданівців не піду. Я їхні побоювання розумію.
Мною було прийнято єдине, для мене можливе рішення. Я запропонував активістам, щоб першим було перевірено мій фотоапарат і щоб усі фото, зроблені на нараді, були з нього видалені. Я навмисне поставив себе в однакові з О. Влащенком умови, зробивши себе таким самим, як він, «потерпілим».
Та й не знаю я, які «спроби для захисту журналіста від протиправних дій» я мав би вжити – кричати «рятуйте»? Так і О. Влащенку рота ніхто не заклеював: не хочеш видаляти фото – клич на допомогу. Справа ж відбувалася саме в будівлі ОДА, серед білого дня – міліціонерів навколо вистачає.
І насамкінець: О. Влащенко сам попросив мене надати доступ до комп’ютера для видалення фото. Добровільно й за власною ініціативою підключав свій фотоапарат до комп’ютера, щось на ньому натискав, видаляючи знімки. Я так зрозумів, що мотиви активістів він зрозумів і з ними погодився, тому появі в «Новостях Н» матеріалу з таким скорботним заголовком, зізнаюся, дещо здивований.
Брехня як метод політики
Відповідь Олександра Влащенка
Я прочитав відповідь прессекретаря миколаївського губернатора щодо подій, які сталися зі мною як із журналістом видання «Новини-N» 4 червня в будівлі обласної державної адміністрації. Намагаючись виправдати себе і свого шефа – губернатора Миколу Романчука, – прессекретар губернатора Олексій Кочубей змушений вдаватися до пересмикувань, напівправди, а в окремих моментах опускатися й до відвертої брехні.
Кочубей посилається на матеріал, опублікований на сторінках сайту «Новини-N», де було описано інцидент, що стався зі мною, і пише, що «жодного «класичного ділового стилю» в одязі двох інших не помітив». Та хіба в цьому суть справи? Це лише зовнішні ознаки, які надалі могли б допомогти впізнати розперезаних «громадських діячів», оскільки мої колеги цікавилися, як виглядали нападники.
Заявивши, що «роль губернатора в усій ситуації категорично ніяка», прессекретар, м’яко кажучи, злукавив, більше того – приховав деякі важливі моменти. Якщо він чув, як я звертався до губернатора, і навіть запам’ятав таку дрібницю, що я спочатку забув його по батькові (я справді не одразу згадав, Петрович він чи Павлович), то він просто не міг не чути, як губернатор «відхрестився» від мого прохання про допомогу, дослівно заявивши: «Я до цього не маю жодного стосунку». Цей суттєвий і важливий, на мою думку, момент прессекретар Миколи Павловича у своїй версії чомусь «забув» згадати. Він описує все так, ніби губернатор кудись дуже поспішав і тому навіть не зміг вникнути в суть подій.
Тим часом я бачив, що Романчук прекрасно зрозумів, з чим і з якого приводу я до нього звертаюся, і саме тому раптом терміново кудись «заспішив». Насправді ж було видно, що він просто відверто боїться зв’язуватися з цими «відморозками». Він не виявив жодного бажання втрутитися в інцидент, пов’язаний із прямим порушенням закону буквально в нього під носом. Я вже не кажу про те, що сказав він це цілком чітко і не «застрибуючи в кабіну ліфта», як це подає Кочубей.
Далі. Я був змушений погодитися видалити знімки лише під загрозою застосування сили – фізично я навряд чи міг би протистояти цим двом. Однак камера була розряджена, і Олексій Кочубей провів нас усіх до свого кабінету.
Я не можу сказати, чи бачив він, як у мене відбирали телефон у фойє адміністрації на четвертому поверсі. Але він не міг не чути тих погроз, що лунали на мою адресу вже в його кабінеті. Вирази на кшталт: «Я й не таким, як ти, ноги ламав під цією будівлею!» і подібні звучали неодноразово.
До поведінки прессекретаря також виникає багато запитань. У його кабінеті нападники поводилися доволі розв’язано, як справжні господарі, сам же Кочубей виглядав у ньому як скромний прохач. Йому навіть на думку не спало поцікавитися, хто, власне, ці люди і на якій підставі вони висувають до мене претензії. Навпаки, він усіляко перед ними запобігав, покірно продемонстрував їм «для огляду» власний телефон – хіба що штани не зняв.
При цьому до нього жодних претензій і вимог ніхто не висував. Навіщо, питається, передавати їм свою техніку для видалення вмісту? Щоб ті двоє ще більше знахабніли й утвердилися в думці, що те, що вони роблять, – допустимо і правильно? Щоб вони бачили, що на них немає управи, що навіть у будівлі ОДА їх бояться, а отже, можна творити що завгодно?
І це при тому, що у своїй відповіді Кочубей сам визнав, що «вимоги щодо видалення фото в рамки закону, звісно, не вписуються». Тим часом він навіть не спромігся викликати наряд міліції або хоча б покликати на поверх охорону. Коли він залишив свій кабінет, лишивши мене наодинці з цими двома, у нього було достатньо часу й можливостей припинити протиправні дії. У мене такої можливості не було, оскільки я перебував у зачиненому кабінеті, а телефон у мене відібрали.
Мене дивують доводи прессекретаря губернатора про те, що «рота мені ніхто не заклеював», і якщо я бачив, що мені загрожує небезпека, мав кликати на допомогу. Виходить, іншого способу захиститися від прямого нападу в стінах облдержадміністрації, окрім як кричати «Рятуйте!», уже немає?
У мене складається враження, що прессекретар губернатора намагається виправдати не лише себе і губернатора, а й тих, хто мені погрожував і застосовував силу. І справді – вони ж для нього «люди з великої літери». Тільки от з якої саме, цікаво було б запитати? А всі інші, виходить, для Кочубея – люди з малої літери. А може, взагалі не люди?
Олексій Кочубей виправдовує свою позицію тим, що «час зараз особливий». Ну то давайте тоді вголос оголосимо, що в країні перестали діяти Закони, скасовано Конституцію, права людини тощо. Тоді всім усе буде зрозуміло – покладайся лише на себе, ти сам гарант власної безпеки. А поки цього не сталося, давайте жити за чинними Законами і не виправдовувати їх порушення «особливим часом», «революційною доцільністю» та іншими сумнівними аргументами.