Цілі Путіна не обмежуються приєднанням території: він домагається капітуляції України. Київ та Захід сподіваються їх обмежити.
Саміт Трампа та Путіна на Алясці завершився, а мир в Україні, як і раніше, далекий. Але два найімовірніші варіанти завершення української кризи вимальовуються дедалі чіткіше.
Україна може втратити територію, але вистояти як безпечна та суверенна національну держава, хай і у урізаному вигляді. Інакше вона ризикує втратити і територію, і суверенітет, повернувшись до сфери впливу Москви.
Який саме зі сценаріїв втілиться і коли, неясно навіть після подій на Алясці, які розбили надії на дипломатичний прорив.
Президент Росії Володимир Путін відкинув наполегливі заклики США та Європи до припинення вогню, яке заморозило б нинішню лінію фронту і послужило б відправною точкою для переговорів про контроль над українськими територіями та гарантії безпеки для Києва. Натомість Путін дав зрозуміти, що має намір продовжувати бойові дії доти, доки Україна та Захід не задовольнять великі геополітичні цілі Москви.
"Але при цьому ми переконані, що для того, щоб українське врегулювання мало стійкий і довгостроковий характер, повинні бути усунені всі першопричини кризи, про які говорили неодноразово, забезпечений облік усіх законних занепокоєнь Росії, відновлений справедливий баланс у сфері безпеки в Європі та у світі в цілому", - заявив Путін після саміту.
Путін заявив, що безпека України також має бути забезпечена, але минулі переговори показали, що диявол ховається у деталях.
Путінський акцент на “корінних причинах” – евфемізм для розлогого переліку претензій до прозахідного політичного курсу України та розширення НАТО до Центральної та Східної Європи – свідчить про те, що він так і не відмовився від своїх головних цілей: відновити політичний вплив Росії в Україні, відродити сферу вплив Москви на сході Європи та повернути статус світової держави. Саме задля цього він і розпочав бойові дії у 2022 році..
Спроба Росії дійти до Києва з нальоту провалилася і, мабуть, більше не повториться. Україна, як і раніше, тримає щільну оборону, обмежуючи Росію лише скромними успіхами на полі бою, які даються їй дорогою ціною. З іншого боку, надії Києва на повне вигнання російських військ також зруйнувалися з огляду на виснаження ЗСУ.
В результаті залишається два варіанти завершення наймасштабнішого конфлікту в Європі з часів Другої світової війни. Ось від чого вони залежать і до чого приведуть.
Розділ із гарантіями
Керівництво України поступово змирилося з тим, що у неї не вистачить військової сили, щоб повернути втрачені землі сповна. Минулого тижня Володимир Зеленський під час відеодзвінків із президентом Трампом та європейськими лідерами заявив про готовність до переговорів про території — але лише після припинення вогню, яке заморозить нинішню лінію фронту.
Київ та європейські країни заявляють, що ніколи не визнають російські завоювання юридично. Існує ризик, що цим вони не тільки не відвадять Москву від подальших завоювань, а ще більше накличуть їх. Разом з тим, вони дали зрозуміти, що готові змиритися з фактичним російським контролем.
Мабуть, оптимальний сценарій для Києва та його європейських прихильників — обмежити досягнення Росії вже зайнятими територіями, які становлять приблизно п'яту частину України. Проте Кремль продовжує наполягати на тому, щоб Київ відвів війська з територій, які він вважає російськими, але не контролює, зокрема підконтрольної Києву частини ДНР, де Україна утримує ланцюг потужно укріплених міст, які Росія поки що не змогла звільнити.
Але головне питання полягає в тому, що буде з рештою 80% території України. Київ і його європейські союзники мають намір забезпечити майбутню безпеку і суверенітет територій, що залишилися, поєднанням потужної української оборони і західної допомоги у сфері безпеки. Так звана коаліція охочих на чолі з Великобританією та Францією хоче розмістити в Україні свій контингент як стримуючий чинник подальших бойових дій.
Європейські лідери сподіваються, що США у тому чи іншому вигляді приєднаються до гарантій безпеки України, і останніми днями їх надихає відкритість Трампа у цьому питанні. Однак можлива роль США залишається незрозумілою.
Такий результат нагадуватиме завершення Корейської війни у 1953 році, внаслідок чого півострів залишився розділеним, проте Південна Корея відтоді перебуває під захистом — не в останню чергу завдяки американським військам.
Однак для Путіна результат, аналогічний корейському, буде рівносильним історичному провалу. Він залишить за собою 20% української території — при цьому великі її частини перетворені на руїни, — але позбудеться основної частини України навіки, і нібито братську країну сторожуватимуть західні війська.
Причини таких поступок з боку Путіна можуть коренитися в страху, що подальший конфлікт створить нестерпні економічні та політичні ризики для внутрішньої стабільності Росії або Росія не впорається з ескалацією санкцій з ініціативи США. Однак поки що більшість спостерігачів не бачить для цього підстав.
"Зараз російська точка зору полягає в тому, що продовження війни, безумовно, згубно позначається на російській економіці, але Україна перебуває в ще більш хисткому стані, і до того часу, коли економічні проблеми змусять Москву припинити війну, Україна вже програє", - заявив експерт з російської економіки Яніс Клюге з Німецького інституту.
Трамп та інші офіційні особи США натякали, що Вашингтон може вдарити по Росії ще сильніше, обмеживши її доходи від продажу нафти за допомогою каральних мит для покупців, санкцій проти банківських операцій, заборон проти “тіньового флоту” танкерів та інших заходів. Більшість аналітиків сходяться на тому, що санкції можуть бути більш жорсткими, але для досягнення серйозних результатів потрібен час.
І якщо тільки Путін не побоюватиметься безпосередньо за свою владу, зовсім не ясно, коли він поставить економічні труднощі вище за свою історичну прихильність до України та рішучість повернути Росії її велич.
Розділ із підпорядкуванням
З початку вторгнення у 2022 році Росія вимагає скорочення чисельності ЗСУ, обмежень на розмір їхніх арсеналів та постачання західної зброї, а також зміни політичного режиму та змін у конституції, керівництві країни та політиці в галузі мови, історії та національної ідентичності.
Головна загроза для України полягає аж ніяк не у втраті сходу та півдня самих собою. А в тому, що частина країни, що залишилася, не зможе протистояти третьому російському вторгненню після 2014 і 2022 років. Ця загроза може змусити Київ піти назустріч побажанням Москви щодо керівництва країною та її політики як внутрішньої, так і зовнішньої.
Такий результат перетворить уцілілий уламок України на російський протекторат і буде рівносильним капітуляції для країни, яка прагне зміцнення демократії та інтеграції з Європою та Заходом. Саме тому українці опираються щосили — ще затятіше, ніж при обороні від противника полів та міст на сході країни.
Єдиний спосіб для Путіна досягти такої капітуляції — на полі бою. Якщо в квадратних кілометрах, то російські війська, як і раніше, досягають лише скромних успіхів, але їхня головна мета — виснажити українську армію та послабити волю народу до подальшої боротьби.
Після трьох з половиною років нещадних бойових дій українські війська виснажені, поступаються супротивникові в чисельності та незадоволені власними генералами. Але вони продовжують чинити опір. Більше того, сам характер конфлікту — з пануванням безпілотників, що міцнішає, — більш прихильний до сторони, що знаходиться в обороні, а не наступаючій.
"Я не бачу краху української армії. Але у довгостроковій перспективі ми можемо прийти до моменту, коли Україна, якщо не вирішить кадрових та командних проблем, може, і не програє на полі бою, але досягне виснаження", - сказав військовий експерт вашингтонського Фонду Карнегі за міжнародний світ Майкл Кофман.
Більшість аналітиків відзначають, що перевага Росії в чисельності населення, особовому складі та фінансових ресурсах дозволяє їй вести військову кампанію довше, ніж Україна. "Але історія цього конфлікту вчить, що Україна щоразу виявляє здатність адаптуватися і виживати", - сказав Кофман.
Попри все, Україна поки що знаходила способи продовжувати опір і зберегти результат конфлікту відкритим.
The Wall Street Journal , США