Напередодні як святкових, так і скорботних дат, пов’язаних із Великою Вітчизняною війною, ми згадуємо своїх близьких, які воювали, солдатів і офіцерів, про яких нам розповідали в школі або про яких ми читали в книжках.
Можновладці раз у раз просторікують про «незабутий подвиг» і «незгасну пам’ять», газети рясніють заголовками та відретушованими фотографіями, на яких наші «перші особи» тиснуть руки ветеранам і учасникам війни, вручають їм подарунки й обов’язково щось обіцяють.
Звісно, усе це викликає щиру радість у тих, для кого ця війна справді стала частиною життя – у кого воювали рідні й близькі, або бодай у людей, вихованих у дусі поваги до ветеранів і до перемоги, здобутої такою тяжкою працею й ціною стількох втрат.
Не бачачи реального стану речей, можна й справді повірити в те, що «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Та вся ця райдужна картинка дуже швидко розвіюється – достатньо подивитися на цінники на ринках і зіставити їх із пенсіями, які отримують ветерани.
Напередодні 9 травня до редакції «Новин-N» зателефонувала мешканка міста Неоніла Петрівна й повідомила, що в Миколаєві живе донька Героя Радянського Союзу Пилипа Андрєєва. Вона мешкає сама, багато років хворіє, до неї практично ніхто не навідується. І їй дуже боляче, що пам’ять про її батька фактично відходить у небуття — про нього майже не говорять на телебаченні, дедалі рідше пишуть у газетах. І вона була б дуже рада, якби їй надали можливість розповісти про свого батька…
«Загинув разом із ольшанцями»
Коли ми приїхали до багатоповерхівки, в якій живе Людмила Пилипівна, двері її квартири були відчинені – вона попросила сусідів не зачиняти їх, адже чекала гостей – кореспондентів. Сусіди її поважають і намагаються дослухатися до її прохань.
Людмила Пилипівна сиділа на дивані в єдиній кімнаті й одразу запросила нас до оселі. Пересувається вона з великими труднощами – дається взнаки вік і давній діабет.
- Мій тато працював на Чорноморському заводі. Там працювала вся родина Андреєвих, - почала свою розповідь Людмила Пилипівна. - Але потрібно було піднімати верф на Далекому Сході, і його відправили до Комсомольська-на-Амурі. Там через рік народилася я.
А ще через два роки почалася війна, і Пилип Михайлович пішов на фронт.
Вона дбайливо зберігає альбом, у якому розкладені оригінали та копії документів, що свідчать про бойові заслуги її батька, передруки й вирізки з газет.
Брав участь в обороні Одеси та Севастополя. Командував взводом, кулеметною ротою навчального батальйону 38-ї стрілецької дивізії (з березня 1943 року – 73-тя гвардійська стрілецька дивізія). Воював на Сталінградському, Воронезькому та Степовому (з жовтня 1943 року – 2-му Українському) фронтах. У складі 64-ї, 57-ї та 7-ї гвардійської армій брав участь у Сталінградській і Курській битвах, визволенні Лівобережної України, форсуванні Дніпра.
В одній із довідок, виданих Андреєву, зазначено: «За відмінні бойові дії з ліквідації літнього німецького наступу 1943 р. і за відмінні наступальні дії з визволення міст Бєлгорода і Харкова йому, як учаснику цих боїв, у складі Гвардійської армії генерал-лейтенанта Шумілова наказами Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша Сталіна від 1 і 23 серпня 1943 р. двічі оголошено подяку».
У березні 1944 року Пилип Андрєєв брав участь у форсуванні річки Південний Буг. На іншому березі – на території Доманівського району – перебували гітлерівці. Місцевість довкола була замінована, сапери ще не встигли підійти, але часу на очікування не залишалося. «Пилип Андреєв розумів: затримайся вони біля річки ще на добу – фашисти за цей час спалять не одне село», - йшлося в одній із публікацій радянської преси, що розповідала про ті події.
Пилип Андреєв одним із перших зголосився здійснити переправу через Південний Буг, за ним рушили інші бійці. Під сильним кулеметним і мінометним обстрілом його човен, споруджений із підручних матеріалів, дістав пробоїни, а сам він був тяжко поранений і потонув.
Повідомлення про те, що Андреєв загинув, родина отримала 28 березня. Саме того дня легендарний загін десантників під командуванням Костянтина Ольшанського витримав оборону Миколаєва, що ознаменувало визволення міста від нацистських загарбників.
Для шестирічної Люди – доньки Пилипа Андреєва – ці дві події переплелися воєдино.
- Мій тато загинув разом з ольшанцями, - із сумом і гордістю каже вона.
А через два місяці Указом Президії Верховної Ради СРСР Пилипу Андреєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
«Чим він вищий за тата? Тим, що був мером?»
Поруч із місцем, де проводилася операція з форсування Південного Бугу і де героїчно загинув Пилип Андреєв, розташоване селище міського типу Олександрівка. Перед місцевою школою на честь Пилипа Андреєва встановлено обеліск, його ім’ям названо одну з вулиць.
У Миколаєві ім’я Пилипа Андреєва було присвоєно школі №38, у якій він навчався з 1921 по 1927 рік. На будівлі цеху №16 Чорноморського заводу, де він працював стропальником, встановлено меморіальну дошку. Крім того, його ім’я викарбуване на гранітних плитах у сквері Бойової слави в Миколаєві.
Людмила Пилипівна розповідає, що ще у 70-х роках у школі №38 вирішили відкрити музей, присвячений своєму Герою, і до неї звернулися керівництво школи та відділ освіти з проханням надати речі, пов’язані з Пилипом Михайловичем і його службою, якими можна було б наповнити експозицію.
Ідея припала Людмилі Пилипівні до душі, і вона передала до музею найдорожче – нагороди, якими був відзначений її батько за бойові заслуги. За її словами, це були орден Червоної Зірки, орден Червоного Прапора та медаль «За відвагу». Довгі роки нагороди зберігалися в невеликому шкільному музеї, слугуючи своєрідним нагадуванням і прикладом доблесної служби як для працівників закладу, так і для підростаючого покоління.
Але у 2010 році з’ясувалося, що нагород уже немає – вони зникли! Людмила Пилипівна намагалася з’ясувати їхнє місцезнаходження в адміністрації школи, але виявилося, що там про нагороди нічого не знають.
Скандал, пов’язаний зі зникненням нагород Героя Радянського Союзу в Миколаївському муніципальному колегіумі (колишня школа №38), дійшов до рівня керівництва міста. Раїса Вдовиченко, яка на той час обіймала посаду заступниці міського голови з гуманітарних питань, навіть направляла до колегіуму запит із проханням прояснити ситуацію. Однак з’ясувати щось конкретне не вдалося.
«Документи Героя Радянського Союзу Андреєва Ф.М. до 1990 р. зберігалися в школі №38 за адресою: вул. Котельна, 8. У 1990 р. будівлю школи було визнано аварійною. З 1991 р. навчальний процес здійснювався за адресами: вул. Спаська, 80, Потьомкінська, 147-а, Акіма, 1 (ПТУ №19).
Нинішнє керівництво школи не отримувало зазначені матеріали, однак наразі ведеться робота з увічнення пам’яті Героя Радянського Союзу Андреєва Ф.М.:
оформлено стенд «Ім’я героя в наших серцях», присвячений Андреєву Ф.М.;
планується організація пошукової роботи учнів колегіуму зі збирання матеріалів, присвячених Герою Радянського Союзу;
у навчальному корпусі колегіуму, що будується, планується відновлення музею історії школи, де буде представлено матеріали, зібрані учнями та присвячені пам’яті Андреєва Ф.М.»
Ось, власне, і все, що відповів колегіум. Яким чином зникли ці нагороди – чи то хтось їх украв, привласнив, продав, чи їх якимось чином «не довезли», коли школу повертали до попередньої будівлі, і коли саме вони зникли з музею – тоді залишилося таємницею і залишається нею донині.
А через три-чотири роки після того прикрого інциденту Людмила Пилипівна дізналася, що школу названо вже не на честь її батька – Героя Радянського Союзу, а на честь миколаївського мера Володимира Чайки, який на той час уже пішов із життя.
Людмилу Пилипівну ця інформація шокувала. Не менш болісним для неї було й те, що про майбутню зміну назви їй ніхто не повідомив. Про те, що школа більше не носить ім’я її батька, вона дізналася від учнів цієї школи, які вкотре навідали її напередодні свят.
Людмила Пилипівна телефонувала до школи, дивувалася, запитувала, як таке могло статися. Там вибачалися, розводили руками – мовляв, від нас нічого не залежало, «усе вирішувала колегія».
- Так, він допомагав школі, він вкладав у неї кошти. Але ж не свої кошти! - каже донька героя про Володимира Чайку. - Чим він вищий за тата? Тим, що був мером? Він помер своєю смертю – відпрацював і пішов. А ця людина (Пилип Андреєв, – авт.) віддала життя за вас! Він вас звільнив, ВАС!
«Ну і що, що вона донька Героя Радянського Союзу?»
Життя не шкодує нікого – ані пам’яті про людей, ані самих людей. Усі життєві труднощі Людмила Пилипівна відчуває на собі – ледве зводить кінці з кінцями.
- Зараз я отримую пенсію 1203 гривні. Мені самій треба оплачувати квартиру. Я хворію, маю діабет. Постійно приймаю таблетки. А як я живу, як харчуюся – кого це цікавить?
Вона живе одна, із рідних уже давно нікого не залишилося. Допомагають їй кілька людей, зокрема донька зведеної сестри. Крім того, вже сім років її обслуговує соціальний працівник.
Одна зі знайомих навіть ходила до лікарні – просила, щоб Людмилу Пилипівну поклали на стаціонар і підлікували. Але виникла ціла проблема: до лікарні її брати не хочуть – чи то через вік, чи то вважають, що діабет не є достатньою підставою для стаціонарного лікування.
- Дільничний лікар ще чотири роки тому каже мені: «Пилипівно, давайте я покладу вас до госпіталю». Я відповідаю: «Ну, давайте». Він пішов до завідувачки поліклініки, яка дає направлення. А вона каже: «Ну і що, що вона донька Героя Радянського Союзу? У неї ніякої групи немає».
Подібне ставлення проявляється і в найелементарніших речах, де, окрім людської уваги, нічого більше не потрібно. Людмила Пилипівна зізнається, що їй було дуже прикро, коли вона на місцевому телебаченні дивилася сюжет про святкування Дня визволення Миколаєва. У сюжеті йшлося про те, що на заході були присутні ветерани та діти війни.
- А чому ж ви мені не зателефонували? - запитує Людмила Пилипівна, звертаючись до організаторів урочистостей. - Не може ж бути так, що вони не знають про мене! Адже мій тато – він же ваш, миколаївський!..
Справжня пам’ять про героїв полягає не лише в тому, щоб 9 травня чи 28 березня покласти квіти до меморіалу. Очевидно, потрібно згадувати і про людей, які вписали ці дати в нашу історію, і хоча б інколи зустрічатися з їхніми рідними.