2 березня у «блакитній залі» Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру відбулася презентація книги Тетяни Губської «Місто мармурових ангелів», виданої накладом 1000 примірників у видавництві Ірини Гудим. Далеко не кожна сучасна книга знаходить гарячих прихильників, а от у книги Тетяни Губської вони вже є.
В основу книги лягли багаторічні дослідження поховань на старому миколаївському кладовищі, розташованому на вулиці Степовій уздовж Херсонського шосе. Тут поховані наші попередники, серед яких чимало видатних особистостей – чого варті лише імена 30 адміралів і контрадміралів! Старий, припорошений пилом і мохом, а часом і зовсім непримітний пам’ятник може справляти оманливе враження, але варто лише прочитати ім’я на табличці й зазирнути до архівів музеїв і бібліотек – і охоплюють водночас жах і благоговіння від усвідомлення того, ким були ці люди і скільки вони зробили для становлення нашого Миколаєва.
Спочатку книгу планували назвати «На іншому березі» – рядок із вірша друга Сергія Єсеніна Рюрика Івнєва. Інший варіант підказала художниця Інна Мяло, звернувши увагу авторки на те, що йдеться не про якийсь там берег, а про некрополь, місто мертвих, місто ангелів… Так і народилася назва книги, під якою вона й вийшла у світ.
У Тетяни Миколаївни сформувалася особлива філософія, яка відкриває читачеві очі на багато цікавих речей і сторін людського життя, про які він, можливо, раніше не замислювався. Вона говорить, що кладовище – це ціле місто, «місто, в якому живі ховали мертвих і дбали про все, що оточує померлих».
- Заможні люди навіть після смерті прагнули бути похованими біля церкви – за бажанням родичів. І слава Богу, що так було, інакше сьогодні ми не знайшли б могил наших адміралів.
Однак далеко не всі мають таке сакральне ставлення до «міста мертвих». Лише за минулу зиму на кладовищі зникло близько 30 пам’ятників (що робить практично неможливим встановлення імен осіб, похованих на тих місцях) – «на мертвих продовжують заробляти гроші». А представники сумнівних культів раз у раз залишають на кладовищі сліди свого перебування.
- Уявити собі наругу над живою людиною – дуже важко, - говорить Тетяна Губська. - Але живого іноді ще якось можна захистити. Мертвого ж ще ніхто не захистив.
- Я довго вагалася, чи варто вміщувати все це в книгу. Це жахливо, але це наше з вами життя. І ці молоді люди ходять поруч із нами. Вони дуже молоді, дуже нещасні. Вони навіть пальця бояться порізати, щоб окропити кров’ю ці кістки – адже це боляче! Вони поливають кістки миколаївців кетчупом і вдають із себе сатаністів. Вони не сатаністи – вони жалюгідні, нікчемні особистості, як казав Остап Бендер. Але й вони – не останні. Після них приходять бабусі й дідусі з військової слобідки й топлять печі трунами. Щоправда, заважає тканина. Я питаю: «Що ви робите? Куди ви це тягнете? Воно ж не горить!» – «А я ось це здеру, собаці в будку кину…».
- Відбувається якась дивна утилізація вже не мертвих, а людських умів. У нашому місті 500 тисяч мешканців. І скільки ж серед них тих, хто посягає на це?
- Багато гробокопачів, а ми з ними вже давно на «ти», часто пояснюють мені: «Тобі добре, ти в музеї працюєш, у тебе зарплата є, а нам жити ні за що. Хочеш каблучку за 30 гривень? Тобі за 25 віддам». На сьогодні не розграбовані лише могили біля церкви – зо три десятки. Усе інше розкрито. І продовжує розкриватися. А мене й далі втішають: «Ну, Тетяно Миколаївно, як же так? Треба ж думати про живих…»
- Поки ми не будемо думати про долю мертвих, ми не подбаємо й про живих. Бо живі – теперішні діти, підлітки – усе це бачать, і вони стануть такими самими, коли виростуть. Тож ще питання, про кого треба більше думати – про мертвих чи про живих. Але про мертвих думати потрібно обов’язково…
У 1972 році кладовище було приречене «на розстріл, на знищення, на забуття». Йшлося не лише про закриття – планували зняти охорону, а саму територію віддати під парк.
- І цим словом «парк» мене заспокоюють і досі, кажучи: «Ну що ви людям жити не даєте? Парк же буде!» Знаєте, не дай Боже мені з моїми онуками гуляти таким парком… на глибині якого спочивають наші з вами миколаївці.
Мертві впливають на живих – і це не містика. Тетяна Миколаївна навела приклад жінки, яка вже п’ять років ходить за нею, пропонує великі гроші, а прохання, здавалося б, просте – знайти могилу її діда.
- Розумієте, я ж не можу просто «вигадати» їй могилу. Шукати треба було тоді, коли могила ще була, коли пам’ятник стояв. Тепер його немає – і могили немає. А шкода. Мені шкода цю жінку, у якої в житті є все, крім могили її дідуся. І їй дуже сумно й важко жити. Звісно, добре, коли люди так замислюються про своїх дідів і прадідів. Але поки є ми з вами, давайте зробимо все, щоб не віддавати цю територію. Мікрорайон з назвою «Інгульський» гарно звучить, правда? Мені в міськвиконкомі казали: «Ну що ж ви не розумієте – людям же приємно, з видом на Інгул!» А я відповідаю: «Ну так. На півночі – Інгул, на заході – кладовище, на сході – єврейське кладовище під зоопарком… А що далі?» Землі для живих у нас вистачить. Давайте допоможемо нашим мертвим. У свій час вони захистили нас із вами…